"Музика Прадо" - Віталій Портников

Іспанцям вдалося навіть такій драматичній події, як саміт НАТО воєнного часу, надати атмосферу тієї особливої ​​елегантності, значення якої розуміють у країнах, чиї мешканці звикли жити в інтер'єрах великої культури та історії.

Інтер'єр музею Прадо – саме такий. Я часто згадую прогулянки його залами, у яких кожне полотно – океан. Можна гуляти Мадридом, а можна – Прадо з обов'язковим візитом у музей Тіссен-Борнеміса, який знаходиться по сусідству. Але це, звичайно, якщо вистачить сил та емоцій.

І це будуть різні прогулянки. Мадрид – клекотливий і яскравий, зі своїми бурхливими площами та вулицями, які оживають уночі. І Прадо – цілий світ великих творінь, які зачаровують тебе і ставлять перед вічним вибором: з ким залишитися цього разу, в кого затриматися? Веласкес, Рембрандт, Ель Греко чи Гоя? Чи все ж таки Рібера?

З того, як люди дивляться на картини, з того, як вони слухають музику, можна зрозуміти, які вони. При великому витворі мистецтва набагато важче грати, ніж перед телевізійними камерами. Ось чому ця вечеря лідерів країн НАТО в Прадо – справжній рентген. Уважний спостерігач точно зрозуміє, хто перед ним. І для мене кожен кадр цієї екскурсії світових лідерів – справжній скарб і як для відвідувача Прадо, і як для політичного аналітика. Зізнаюся, що я навіть із якимось задоволенням спостерігав за тим, як Борис Джонсон утік від своїх колег і подався розглядати картини. Те, що для голови британського уряду Рубенс усе ще цікавіший за Байдена чи Макрона, – точний доказ того, що людського у ньому більше, ніж політичного. А коли політик залишається людиною, він виявляється здатним до емпатії. Можливо, саме тому Джонсон, який завжди з такою точністю і навіть цинізмом прораховував свої дії на британській політичній сцені, виявився таким щирим і шаленим прихильником України в її боротьбі зі злом. Втім, якщо ти розумієш Гою, то ненавидітимеш і зневажатимеш Путіна. Тут прямий зв'язок.

І, звичайно, те, що під склепіннями Прадо звучала музика Березовського та Скорика – це щось для мене зовсім неймовірне. Звісно, ​​шкода, що саме війна стала поштовхом до того, щоб лідери цивілізованого світу почули нашу музику саме тут, у цьому музеї, на тлі цих великих картин. І все-таки вони все одно не могли не зустрітися – Прадо і Скорик.

Це була довга подорож. Насправді – крізь століття. По бездоріжжю брехні та заперечення. Нашими дорогами, на яких не було нас. Залами, у яких звучала чужа музика – або ж наша, яку тільки називали чужою, як у випадку із Березовським. І все ж таки ми дійшли, і все ж таки наші музиканти грають у цих залах, і все ж таки неподалік полотен Веласкеса та Гої звучить дорога для кожного з нас мелодія.

Залишилося тільки пройти через палаючий степ, ухилитися від ракет, вижити і сказати собі: ось ми і вдома.