"Маскулінна риторика" немічного хворого чоловіка, призначена більше для вух (для очей вже не надається) російського обивателя з "глубінкі", випаровуються, коли кремлівський "цар" з'являється в оточенні лідерів інших країн. Таке враження, що за його спиною невидимо маячить фігура сміховинного "хранителя другої валізочки", на випадок чого…
Хто бачив фото Путіна серед керівників держав учасників ШОС (Шанхайської організації співпраці), той не міг не помітити нікчемність московитського президента. Щобільше, — ШОС – дітище самого Путіна, один з його проєктів, заточених ще від своїх джерел кінця 90-х минулого століття для майбутньої війни з "ліберальним Заходом". У Самарканді він радше виглядав як "китайський бовдур" (російською значно смачніше – "китайский болванчик"), а не промоутер і лідер об'єднання, без сумніву, потужних гравців світової політики (нагадаю, ШОС об'єднує Індію, Казахстан, Киргизстан, Китай, Пакистан, Росію, Таджикистан та Узбекистан).
Путін, звісно, намагається й досі збити на коліні "антианглосакську" коаліцію, але його харизма і позірна всемогутність вже вилиняла, як і сам агент "Міль" після семи місяців ганебної війни в Україні. І учасники ШОС це чудово розуміють, поблажливо віддаючи йому дипломатичні "печеньки", однак з корекцією на реальний стан справ. Всі знають, що справжнім лідером-"Мандарином" (і не тільки ШОС) є Китай.
Однак така диспозиція створює небезпечну оптичну ілюзію, яка, до слова, зринула і в інтерв'ю знаменитого історика Тімоті Снайдера на "Українській правді". Зміщення акцентів у проблемі справжніх винуватців війни. За всієї поваги до Снайдера, його твердження про те, що Пекін "несе фундаментальну відповідальність" за вторгнення Росії в Україну, виглядає дискусійним. Бо це лише одна грань, окремий погляд, що більше відповідає "американській концепції". З точки зору українців схожа констатація факту розмиває справжні причини війни та "збиває приціл", тобто таргетування ворога.
Звісно, війна в Європі на руку Китаю. І він, обережно потураючи Путіну, намагається (традиційно для свого менталітету і світоглядних основ) убити одразу кількох зайців. По-перше, ослабити найпотужніших лідерів антипутінського блоку (насамперед США), а, по-друге, знекровити Росію, перетворити її у "китайського бовдура" з метою повзучої безкровної колонізації Далекого Сходу та Сибіру.
Я не вірю, що китайські комуністи стали найголовнішими порадниками Путіна у його рішенні вдертися в Україну. Так, він завиграшки заручився їхнім "нейтралітетом" (зважаючи на інтерес самого Сі), але головні його мотиви все ж лежать деінде. Путіну ця війна була доконечно потрібною для втримання влади. Він міг би розв'язати конфлікт у будь-якій точці периметра Росії, але така "войнушка" була б занадто дріб'язковою для "перебірливої", спраглої чужої крові російської публіки. Доконечно потрібною була масштабна перемога. І вона мала б відбутися в Україні.
Передумови були, на думку Путіна, найсприятливіші. Мільярди доларів на підривну діяльність проросійських партій та рухів, готові плацдарми на окупованому Донбасі та у Криму, м'яка придністровська "підчеревина". І, як вишенька на тортику, інфантильний, пацифістський та недосвідчений лідер, що прийшов до влади з сумнівною командою, нашпигованою ефесбешною агентурою. Путін, як і всі диктатори, втрапив у пастку підлабузницького вузького кола радників-порадників, які остерігалися дратувати його реальними аналітичними довідками. І ще, — Путін став направду "президентом Москви", попри його вилазки на Алтай, — не розуміючи, що справжня Росія і її "глубінний народ" загрузли у постсовку і стрімко деградують. Зрештою, чи могло бути по-іншому за правління лідера, який анабізував у совєтському розсолі?
А Китай? У нього свої проблеми. Насамперед – ринки, втративши які Пекін стане "паперовим тигром", бо має ідентичні з Росією болячки: обшир територій і, що гірше, поступальну депресію провінцій. Тому особливо "заїдатися" з Америкою та ЄС для Сі не з руки. По-друге, невидима наразі "ізоляція" через свавільне нехтування свободою та правами власних громадян, санкції через переслідування (на грані геноциду) уйгурів та інших нацменшин. По-третє, Тайвань ("і хочеться, і колеться") і Україна – застереження від необачних кроків проти бунтівного острова.
Тому у Пекіні почекають. Поки смердючий труп "китайського бовдура" світовий шторм не приб'є до берега Янцзи.
