Радіо "Промінь". Зараз плутаюсь, чи так воно тоді називалось. Телебачення УТ-1 та радіо. Воно лунало з пластикової коробки блакитного, здається, кольору. Кожного ранку по будинку розносилась приємна як на мене мелодія, якась проста, тепла та українська, налаштовуючи на новий день.
На телевізорі лежала газета, наче жовтуватого відтінку, де рядочок за рядочком була викладена програма телепередач, і я чекала якихось дитячих розваг, а не новин, як зараз. Новини завжди дивився дідусь. Жодного випуску не пропускав - це було суворо за розкладом, і вся родина тоді мала ходити тихесенько. Дідусь погано чув, і новини заполоняли всю оселю. Ще він писав вірші - як на мене, потім школярку, потім студентку - досить прості вірші. Але його друкували в місцевій газеті, і я ним пишалася.
Був город з чудовою полуницею. Були кози, свині, кролі, гуси... Всього було багато, бо це українське містечко. Більше ніж звичайне село, але таке теплюще своїми спогадами, таке лагідне своєю українською, таке смачне своїм теплим хлібом, таке красиве своїми колодязями, буйною зеленню... Людьми, які працювали і на роботі, і вдома, і на городах, і в полі брали землю для оброблення. Старенькими велосипедами "Україна", на яких ми з бабусею возили ту полуницю на ринок, бо її було багато. Варениками, величезними. Пирогами, гарячими.
Для мене це була смачна, добра, тепла Україна. З грубими натруженими долонями, якими тут майже всі обробляли свій клаптик чорнозему.
У бабусі було затишно, та завжди була їжа в складні 90-ті. Передачки від неї - картопля з власного городу, м'ясо власних свиней, молоко власних кіз. Варення, багато, яйця домашні... І ми якось тоді й вижили.
Моя власна затишна Україна. Справжня, де я тоді або не помічала, або не відчувала нічого російського. Знаєте, де вона була? Поряд з російським кордоном. Відносно поряд, кілька десятків кілометрів. Кілька зупинок на електричці. Містечко Золочів на Харківщині. Це моя особиста рідна Україна, яка зустрічала мене українською мовою та смачною вечерею у рідних.
Їх бомбардували всі ці місяці нещадно. Вбивали та не давали ні жити, ні навчати дітей, ні спати, ні працювати. Їх знищували, методично розстрілюючи і з танків, і з РСЗВ. Там безліч зруйнованих будинків. Там поля, на яких і я колись допомагала збирати картоплю чи буряк - побиті сусідською "добротою", всіяні воронками, колись засіяні та оброблені.
Моя бабуся босоніж після другої світової відбудовувала Бєлгород. Молоде ще дівча, напівголодне та ненавчене писемності. Вона з українців Білгородщини, які з роками роз'їхались хто куди, а хтось там залишився, і їх, я знаю, називають "перевертнями". Знаю точно, дивилась відео про них.
У бабусі всі роки потім і в незалежній Україні зберігався страх голоду. Вона часто сиділа і споглядала, чи вся родина їсть, чи всім вдосталь. Це було для неї надважливо. І метушилася, метушилася, підносячи, підкладаючи ще.
Мені невимовно боляче, що ці мої дитячі спогади бомбили люди, які за своїм рівнем ніколи до неї, моєї України, не дотягнуться. Що вони насмілилися покрити вогнем цих хазяйновитих людей, їх худобу, їх городи, їх вареники з пирогами, їх теплий хліб. Їх полуницю і колодязі, їх велосипеди з мішками трави для кролів. Їх життя, їх дітей.
І я тепер знаю, як можна спокійно, наче ти народився з цим - ненавидіти. Постійно, не маючи сумнівів, ненавидіти. Я боюся поїхати на цвинтар, щоб провідати дідуся, бо там вся дорога через села - місце нещодавного армагедону - за це окрема доза цього вже постійного, на все життя, почуття.
Просто згадалося, вибачте.
