Я довго шукав найвлучнішого відповідника, який би комплексно характеризував агресію Росії проти України, починаючи з першої інавгурації Путіна як президента "федерації". Бо те, що це загарбницька кампанія – зрозуміло. Гібридність цієї війни також не є ексклюзивною, — усі мілітарні конфлікти так чи інакше були комбінованими, поруч із військовою складовою, працювали й руйнівні економічні дії проти ворогів, і посилений психологічний вплив на противника і його населення (звісно, згідно із можливостями та ресурсами тієї чи іншої епохи). Світоглядна компонента – також мультиплікується у різних війнах по-різному, були й релігійні конфлікти, і зіткнення на вісі "демократія – тоталітаризм".
Але протистояння Росії й України має свою цілком виняткову рису. І, як не дивно, вдале означення підкинув мені не хто інший, як Олександр Дуґін, — ідеолог "русского міра", один із рушіїв "гарячої фази" війни, промоутер "євразійності" Росії і її месіанської ролі.
Я уважно стежу за генезою цього, з дозволу сказати, "філософа", особливо зараз, коли "спеціальна військова операція" Путіна стала фактично утіленням кардинально інших завдань, ніж ті, що ставилися кремлем на її початку. Так от, Дуґін в останніх нотатках у Телеграм окреслює цю війну як "війну істеричних особистостей", що, — наголошую, - "лише підкреслює її демократичний (!) характер".
А тепер погляньмо на останнє двадцятиліття російської зовнішньої політики. Спочатку – істерики з приводу долі "русскоязичних" по периметрах колишнього СРСР. Причому істерики не пересічних обивателів, а таки політичний курс від офіційних осіб. Відтак – неадекватна риторика про "найбільшу геополітичну катастрофу XX століття", Мюнхенська промова Путіна, початок руху до ревізії Гельсінських угод. Потім історика про захист "соотєчєствєнніков" всюди, де б вони не були. Грузинська авантюра з усіма її геополітичними наслідками.
Спочатку – істерики з приводу долі "русскоязичних" по периметрах колишнього СРСР. Причому істерики не пересічних обивателів, а таки політичний курс від офіційних осіб. Відтак – неадекватна риторика про "найбільшу геополітичну катастрофу XX століття", Мюнхенська промова Путіна, початок руху до ревізії Гельсінських угод
І лейтмотив, який звучав по-різному, варіювався у динаміці, риториці та децибелах, – загроза НАТО Росії, "агресивність" Заходу щодо "російського голуба миру", оснащеного до зубів ядерною зброєю та іншим смертоносним залізяччям. "Неонацистська Європа", відтак "нацистська, бандерівська" Україна.
Рефрен, який звучить постійно, — приниженість, "оскорбльонность" Росії, якась "достоєвщина", не адекватна ні часу, ні уявній "величі" імперії.
Лише останні перли від Дмітрія Мєдвєдєва: "Якби не стратегічний ядерний арсенал, нас би порвали на частини. Величезна країна, багата, і всі дивляться і думають, як би чогось відняти або поділити на частини, а потім потихеньку все це привласнити".
А ось буквально вчорашні філіппіки Путіна: "Наша стратегія — захист. Ми розглядаємо ядерну зброю як захист. Наша стратегія побудована навколо так званого "відповідно-зустрічного удару". Тобто, якщо по нас завдадуть удар, ми нанесемо у відповідь".
І далі: "Звісно, це ("спецоперація в Україні". – Авт.) тривалий процес, можливо, але поява нових територій – значний результат для Росії, Азовське море стало внутрішнім морем, ще Петро I боровся за вихід до Азовського моря, а найголовніше – люди, які там живуть, вони тепер з нами, а це мільйони людей, це найголовніший результат". Якась істерична шизофренія у поєднанні з амнезією: у лютому кремлівський "стратег" заявляв про геть інші цілі СВО. І знову бачимо покликання на Петра I, намагання підвести під власну "воєнну доктрину" сумнівні історичні алюзії.
Організатор геноциду, головний воєнний злочинець істерить про вибір сусіднього народу так, ніби йдеться про якийсь "мухосранський" закапелок його феоду. Вплітає сюди й нотку про "загарбницький Захід", зокрема Польщу, яка спить і бачить, як би "анексувати" Західну Україну.
"Війна-то була розпочата не нами (росіянами. – Авт.), а у 2014 після державного перевороту в Україні вона була розпочата українською тоді владою, яка прийшла в коридори цієї влади за допомогою цього самого держперевороту, для придушення волевиявлення громадян, які проживали на Донбасі", - верзе далі Путін, лідер країни, яку вигнали з Ради з прав людини ООН, на засіданні російської ради… з прав людини. Організатор геноциду, головний воєнний злочинець істерить про вибір сусіднього народу так, ніби йдеться про якийсь "мухосранський" закапелок його феоду. Вплітає сюди й нотку про "загарбницький Захід", зокрема Польщу, яка спить і бачить, як би "анексувати" Західну Україну.
Дехто каже, що, можливо, на ці істерики, — що Дуґіна, що Путіна, що Мєдвєдєва, — не варто зважати. Кажуть, що "істерики є дієвими лише тоді, коли хтось за ними стежить". Але, на мою думку, сказане московськими стратегами, важливе у багатьох сенсах. Вони, по-перше, дають нам зрозуміти, з ким маємо справу. По-друге, кожен їхній вислів – це аркушик у багатотомну справу воєнних злочинців, яку колись розглядатиме Міжнародний кримінальний суд у Гаазі (чи де там визначить антипутінська коаліція). А, по-третє, — і це, мабуть, найголовніше: коли Росію, як колись постнацистську Німеччину, візьмуться "перевиховувати" і пацифікувати, то фахівці (серед них і з психіатрії) повинні знати увесь перебіг "хвороби", аби точно вказати діагноз і ефективне лікування.
