Це Харківщина, майже біля Харкова, між містом і Росією. Розповідає вчителька місцевого ліцею:
- Я зайшла в будинок, а вони, четверо, сидять в моїй кімнаті. Понагрібали чотири сумки з речами - мій одяг, макарони, чай, крупи. Сидять за столом, їдять, що в мене знайшли. Я кажу, ви нащо прийшли мене вбивати? В тебе мати є? А якби до неї ось так хтось зі зброєю вдерся?..
Відібрала в них одну з сумок, інші вони забрали. Ми з сусідкою з тієї сумки їли макарони, два тижні. Їли один раз в день, бо більше нічого не залишилося...
Поки вони у мене сиділи, одному з них зателефонувала дружина. Питається:
- Єто какой у вас город?
- Це село. Місто далі, он там Харків.
- Какоє же єто сєло? У вас асфальт на дорогах. Кафе.
- Ну так що? У нас ресторани є, це так. У нас так живуть.
Ще один момент. У мене в ванній кімнаті стояла гладильна дошка, а на ній утюг. Так один з них перечепився та той утюг впав на підлогу. А з нього витекла вода. Він питається:
- Єто что?
- Утюг.
- Я віжу, что утюг. А вода в нем внутрі зачєм??
Будинок мій зруйнований, то я поки живу в сараї. З пункту незламності веду уроки біології для старших класів.
Знаєте, я думала, що там є такі ж люди, як ми. Чи це ми - такі ж люди, як вони. А виходить, що ні...
Бо ми на таке не здатні.
