Невдячність українців інколи мене просто убиває. Доводить до сказу і позбавляє всякого бажання працювати далі. Люди ризикують життям. Люди ідуть на жертви. Люди вкалують мов прокляті, аби зберегти їхній сон і спокій. А вони…
Воїни з 31-ї окремої механізованої бригади звільнили село Рівнопіль. Ворожий клин вбитий в нашу оборону в районі Великої Новосілки більше не існує. Ворога відкинуто від районного центру і ЗСУ продовжує гнати його далі. Що це означає?
Знаєте, біля Вугледару (перетвореного уже на місто постапокаліпсису) є таке село Микильське з якого в наш бік висунутий ворожий клин. Я у Микильському ніколи не був, але з неба бачив так часто, що вже почав себе відчувати місцевим. Бачив у камеру Мавіка і в камеру «Валькірії». А ще там є село Павлівка, яка я з Мавіком на одному плечі і автоматом на іншому пройшов з кінця в кінець – ворог захопив його ціною неймовірних втрат. Так от якби ЗСУ звільнили котресь з цих сел, я від радості стрибав би до стелі.
Я надто гарно знаю, скільки української крові там пролито. Знаю чого вартувало моїм побратимам з 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців досі тримати оборону біля Вугледару. Тримати оборону – і завдавати втрат ворогові.
Це з тилу здається ніби на фронті не відбувається нічого. А насправді для нас кожен день це виснажлива робота. У нас, у зовнішніх пілотів БПЛА, кожен день це чергування з Мавіком біля передка. Або це бойові вильоти у ворожий тил, де наші літаки давлять РЕБами та ППО, а екіпажі – вогнем арти. Ви знаєте що таке витягувати літак з під тиску РЕБа? Це справжній повітряний бій, з тою різницею що вогнем по БПЛА можуть промазати, а електромагнітні імпульси не промажуть. Виграє той хто виявиться більш кмітливим і професійним. Це вимотані нерви і зірвані емоції. Все, аби побачити, знайти, виявити. І передати дані в штаб, де спланують роботу арти і оборону піхоти.
Це я не згадую про такі банальності, як розпалити пічку, приготувати обід на взвод, з’їздити на шахту за вугіллям, випратися. Автівку поремонтувати, там де можемо це зробити своїми силами. У захисників слуг нема. Рук на фронті бракує шалено.
А ще воюють артилеристи, ракетники, піхота, розвідники на СП, радіоелектронна розвідка, наші РЕБ, ППО тощо. У кожного – своя війна. А сукупно це – зупинений ворог.
Зараз така сама робота іде на кожній ділянці де наші вклинюються у ворожу оборону і силяться рухатися вперед. Про кроку, по десятку. Що відбувається?
Ворог за попередні місяці побудував потужну оборону. Цю оборону зараз треба прорвати. Поправка – проривати треба не за совковими лекалами «баби нових нарожають», а так аби максимально зберегти своїх. Аби пробити ворожу оборону. І вже тоді… Пригадує Харківщину – як у прорив у ворожому фронті ринули мобільні групи?
Панове, агов! Ми наступаємо! Ми регулярно отримуємо новини про той чи інший звільнений населений пункт. Лише рік тому я дивився як наші виходять з Лисичанська і гриз лікті від безсилля. Нині ми не втрачаємо території, ми їх відвойовуємо. Ми робимо це повільно? Так вам давно казали, що війна буде довгою – Залужний, Назаров.
Вам Резніков та Буданов обіцяли швидко і просто? Так це питання до них, а не до українських солдатів та офіцерів, які щодня силяться відгризти у ворога метри нашої землі. Які рвуть ворожу оборону. І які добиваються успіхів. Так, наразі маленьких.
Умійте радіти маленьким успіхам – тоді прийдуть великі. А ні – то ні.
PS. Так, я бачив ролик Бутусова. Особисто я з таким не стикався, і про подібні випадки не чув. Очевидно, таке трапляється далеко не скрізь. Але й сам я розповісти про війну можу чимало. Війна – не ті гарненькі райдужні кліпи, якими нас годує мономарафон. Війна це те, що не проявляється на фото – бруд, багнюка, пронизливий холод і мільйони мишей. Командири-грубіяни і робота на виснаження. Це – буденність фронту. Наша перемога кується от так. Інакше зараз – не вийде. А ворогові конче треба, аби ми кувати перемогу злякалися. Аби зупинилися. Бо припинимо кувати - програємо.
