Одному з них 20 років. Думаю, не помилюсь, - тому, що зліва. Інший - його командир.
Чомусь час від часу згадую історію, про яку писали. Ще в 2014-му, коли росіяни почали обстрілювати Донбас, на Росію звідти проривались цивільні. Одна з дорогих автівок була обстріляна. Наче батько вбитий, мати з донькою зрештою дісталися рідних в Росії. Або ж тільки донька. Намагаюсь згадати - наче дійсно, тільки дівчинка підліток вижила. Все думала потім - як вона далі буде жити серед росіян? Бо тут ми бачимо, так сказати, незаангажованих вбивць. Вони впритул розстрілюють з танку наші будинки, просто так. А ті, кому в голову свідомо вбили думку, що їх батька та матір вбили не росіяни на Донбасі, а українці (їх там на той час вже не могло бути, біля кордону) - з якими думками виростають ці діти?
З жагою до помсти?
З неймовірною ненавистю?
Бо ж їм сказали, що винна Україна. Такі діти вже йдуть по життю більш вмотивованими на знищення нас, українців. Хоча самі, вивезені та маючи спотворену психіку, часто є українцями. Хоча би частково.
Тобто Росія - це тренувальний табір "месників". Тобто це дійсно злочин проти дітей, проти людства - налаштовувати проти нас наступне своє покоління. І їх же багато - вони з дитсадочків вписані в "патріотічєскіє" гуртки, потім школа, потім "армія". А потім розстріл з танків цивільних мешканців інших країн. Хтось зробить це просто так, комусь "нічєго лічного, нам просто заплатілі". А хтось буде думати, що ми в чомусь винні перед ними особисто.
Бо колись росіяни розстріляли автівку його батьків. Вперто повторюючи, що "іх там нєт".
