"...Хочуть вкладатися тільки в тих, у кого виходить.
До 1967 року той же Ізраїль розглядали як смертників. Мільйонне населення в пустелі, без економіки, без усього. Накладене ембарго, і ніхто в світі, ну окрім французів, не хоче продавати їм зброю - зрозуміло, що його розтопчуть арабські країни. Бо тим безкоштовно передається новітнє радянське озброєння. Т-62, Міг-21 і т.д. При цьому Ізраїль наніс превентивний удар, знищивши сили, які його перевершували, та ще й захватив території.
І тільки після цього почала йти допомога, зняли ембарго, з Ізраїлем почали торгівлю, так як побачили в ньому потужного гравця, на якого можна робити ставки...
Розумієте, це коли кидають у воду людину. Якщо попливе - гаразд, зробимо з нього гарного пловця. Не попливе - ну, потонув... Ніхто не керується принципами жалю і співчуття. Це не релігійні інституції. Бо це хладнокровні технократичні країни...
Питання не в жалю взагалі... Питання в тому, чи зможете попливти? Всупереч. У вас зв'язані ноги, пливіть лише руками. Зможете? Клас...
Цинічно, але до Ізраїлю відносились так само. І до Південного В'єтнаму. Коли він став тонути, його просто кинули. І до Афганістану..."
(Ігаль Левін)
Колись на початку двохтисячних, коли наші книжкові ринки були завалені російською макулатурою, мені до рук потрапила книжка російського автора, щось типу "Принципи сильних", чи "Как выжить и стать сильным". Так ось там автор підвів базу під кілька варіантів, в тому числі, як вижити в тюрмі. Вибачаюсь, що посилаюся на агресора, але просто до теми. Їм про сидіння в тюрмі видніше, але ж і у нас національний інтерес наразі - ВИЖИТИ. Випливти зі зв'язаними ногами, в той час, коли допомагають лише тим, хто бореться сам. Базові настанови - пересатань бути наївним, знайди собі хоча би одного союзника... Покажи силу...
Я згадую 2014 рік, коли у нас одна частина ці базові принципи показала, а інша показала наївність. Святу наївність, акурат до 4 чи 5 ранку 24.02.2022 року. Звідси й відношення до нас, як до смертників - нам давали три дні, пам'ятаєте? На нас не робили ставки - ні Франція, ні Німеччина, ні США, бо якщо пливти із зв'язаними ногами, то хоча би пливти разом, всією країною. Наївність, що росіяни не підуть далі, коштувала нам дуже дорого.
А взагалі допис про те, що базова потреба у виживанні зобов'язана тягнути за собою величезні зміни у нашій свідомості. В устрої нашої держави. В напрямках розвитку. Добре, що ми не Афганістан - росіяни ж очікували, що ми також будемо чіплятися за шассі (в переносному значенні), але ж ми досі пливемо...
Гарного вам, продуктивного дня.
