Американці у Другій світовій задушили Японію промисловим виробництвом.
Флотська авіація та авіаносці в японців були, напевно, найкращими у світі – за нальотом, злагодженістю, результативністю.
Але вони зазнали втрат. І американці зазнавали втрат.
Тільки кількість кораблів, які спускали на воду Токіо та Вашингтон, було непорівнянними.
І 1944 року відбулося знамените побоїще у Філіппінському морі, “полювання на індичок”, коли поспішно підготовлених японських пілотів американські льотчики збивали, як птахів.
Японці втратили 300 машин і 4 авіаносці.
І вже не змогли оговтатися.
Японію загнали на острови. Токіо знесли стратегічними бомбардуванням. Завдали ядерних ударів.
Після Хіросіми та Нагасакі американці планували завдати удару по Кіото, древній столиці країни – “якщо японці погано нас почують”.
Щоб не втрачати людей на мінах і в банзай-атаках серед розбитих міст – пурпурових сердець, які тоді виготовили, щоб давати пораненим за десант, вистачило до Афганістану й Іраку.
Бо в США знали про плани використовувати жінок в обороні, мінування високоповерхівок і паливо з коренів дерев для літаків камікадзе.
Японці почули. Ці жертви зберегли сотні тисяч життів полонених, китайців, солдатів десанту і самих японців.
Це все – і проєкт "Манхеттен", і тисячі стратегічних бомбардувальників, і десятки авіаносців на рік – з'явилося, бо США перетворилися на військовий табір.
На машину для виробництва пайків, снарядів, двигунів, пороху та вибухівки.
Символом тих років стали не ділки чорного ринку, а клепальниця Роузі – дівчисько в комбезі, що працює на заводі.
На одних плакатах вона чорношкіра, на інших біла, але не суть – у країні, де навіть садівництво було чоловічим заняттям, сотні тисяч жінок збирали літаки і танки.
Вони стояли на лініях, робили тушкованку, яку вагонами відправляли в СРСР, або точили снаряди, якими стріляли британські зенітники.
Потім приходили додому, вирізали з книжки червоні картки, готували дітям із ковбасних залишків і бобів суп, намагалися знайти панчохи, щоб сходити в кіно.
450 грамів бекону коштували 35 центів. Це приблизно кілька годин праці кваліфікованого робітника, але щоб отримати кілька смужок бекону на сніданок, потрібно було вирізати 8 червоних марок.
Загалом на місяць їх видавали 65.
Тобто ласувати м'ясом і сирними начос виходило не дуже. Зовсім не дуже.
Звичайно, не як наші бабусі за трудодні орали коровами.
Але це все заради конфлікту, який відбувався на іншому континенті, а не посеред їхніх будинків.
Тому знімаючи за державні гроші фільми про “Паровоза”, плануючи добудувати музеї трагедій, які сталися 80 років тому, і замовляючи чищення ставка за 60 мільйонів, варто пам'ятати, що небезпека для нас зараз вища, ніж для США тоді.
Вони не мали мільйонів біженців, 20% окупованої території та сухопутного кордону, японці не бомбили їхніх міст і не завдавали ударів ракетами.
Тоді як нині ми не докладаємо і десятої частини зусиль з того, що робили американці.
Страждання та поневіряння є, а от зусиль могло б бути більше – такий ось парадокс.
Чиновникам варто отямитися зі стадіонами в Ківерцях та Олешках за мільйони гривень.
Отямитися, замовляючи фільми та флагштоки.
Ще є час. Його ми отримали найдорожчою ціною – пролитою кров'ю.
Але його також оплачують нам країни, де матері військкомів зазвичай не мають вілл на узбережжі Іспанії і синові не дарують будинок у передмісті Львова.
Час ще є. Поки що.
І те, що зараз злітають з посад чиновники і на проєкти музеїв накладають вето, означає, що імунітет країни ще живий.
І я все ще вірю, що ми зможемо.
