«Я був готовий, що мама може загинути, вона працювала соціальним працівником і їздила в Шевченкове, а туди часто прилітало. Мені навіть снилося, що вона загинула... І я знав, що вони не вижили, бо воно прямо в кафе прилетіло. Вчителька телефонувала, казала - може вони живі, я казав – ні, немає нікого».
Переді мною 14-річний Владислав - щойно прокинувся, хоч було вже далеко за 12-ту дня. Бабуся каже, після ракетного удару, коли загинула його мама, хлопчик довго спить, інколи його просто не розбудити.
Я дивлюся на цю дитину і в мене кров холоне в жилах. У 21 сторіччі 14-річний хлопчик був готовий до того, що його мама може загинути...
Я пам'ятаю дівчинку Ксенію - в день теракту росіяни вбили її маму, тата і бабусю. Її показували по багатьох каналах - кам'яне обличчя, скляні очі. Я бачила її в день похорону - за кілька днів після теракту зранку до вечора в Грозі ховали загиблих. Безкінечний похорон, який неможливо терпіти, неможливо винести. Там була й Ксенія - таке ж обличчя, такий же біль в очах. І я бачила її вчора.
Так виглядає шок. Так виглядає горе.
Тоді в день безкінечного похорону я поверталася з Грози і мені хотілося кричати, але я не могла вимовити й слова.
- Зняли? - спитав в мене поліцейський на блокпості.
У відповідь я вичавила з себе лиш якийсь жахливий звук.
Пам'ятаю, тоді жінка з Грози питала: "Як жити далі? Як нам тут тепер залишатися? Зараз в селі купа журналістів, волонтерів, а завтра всі роз'їдуться, і тут хоч вий, хоч кричи - ніхто не почує".
Нині в Грозі і справді важко когось зустріти. 5 жовтня росіяни тут вбили 59 людей - викосили пів села.
У Владислава загинули мама, дідусь, дядько і 8-річний двоюрідний братик. Тепер його виховує бабуся - перенесла онко, разом з онуком живуть на пенсію 2760 грн. Вона розповіла мені - коли дитині не було й року тато пішов з родини і нічим не допомагає, тепер намагається позбавити його батьківських прав, щоб оформити опікунство над онуком. "Владичок, зайчик, ми ж з тобою тепер вдвох залишились..." час від часу повторює 56-річна Валентина Козир.
На сусідній вулиці мешкають інші Козирі. Опіку над трьома дітьми - 17-річною Дариною, 15-річним Дмитром і 10-річною Анастасією взяв на себе дідусь Валерій Козир. В їхньому домі стіни увішані фотографіями загиблих Ольги й Анатолія. Це діти розвісили портрети мами й тата.
«Це їхнє останнє спільне фото - вони в машині, того дня батько купив мамі новий телефон. Вони завжди були разом. А коли це сталося, я одразу зателефонувала батькові й мамі, але вони не відповідали».
Дарина згадує як побігла до кафе, як побачила мертвим тата, вона знає, що мама ще 40 хвилин була живою, і знає що останні слова її були: "Як хочеться жити..."
Російські терористи одним ракетним ударом по Грозі зробили круглими сиротами 8 дітей, ще в 6 вбили маму або тата.
Діти розповідають, як батьки балували їх коли були живими - намагалися купити найкраще, не пускали поратися по господарству або до плити. Хотіли аби в них було дитинство.
Один ракетний удар і діти мимоволі стали дорослими.
Немає нічого, що могло б замінити їм батьків. Але я хочу попросити вас зробити дітям новорічні подарунки.
Їх 14.
