...як на мою думку, полягає в намаганні висмикнути історичних персонажів з минулого в наш час, в наші реалії, осучаснити, використати як ілюстрацію актуальних трендів, змусити їх говорити сучасним сленгом.
Вдягнути Лесю в джинси (чи камуфляж), Тарасу Шевченку дати в руки електрогітару ( чи ручний кулемет), а Тичину нарядити у ватник і показати зрадником, таким собі іудою, який сам страждав від своєї зради.
Митців Розстріляного відродження представити такими собі бійцями Азову, страченими росією в полоні.
Це намагання судити тих, хто жив у першій половині минулого століття за моральними законами нашого часу.
Ділити їх на патріотів і сепаратистів виходячи з позицій нашої сьогоднішньої історичної ситуації (хоча в 1920 роках "сепаратистами" за всіма теоретичними канонами були Петлюра й Скоропадський).
Все це типові прояви культурного анахронізму. Бо щоб судити Тичину, Хвильового, чи там Щорса й повстанців Арсеналу, треба бути глибоко "присутніми" у тому історичному часі, де вони жили й творили.
Треба не тягти їх за вуха в наш час і тут безкомпромісно засуджувати, а спробувати зануритися в реалії того життя, зрозуміти рівень їх освіти, ідеї, в колі яких формувалася їх свідомість.
Треба здійснити свого роду мандрівку у часі, хоч подумки опинитися в тих стінах, де їм доводилося мешкати, харчуватися тією їжею, якою вони підтримували свій організм, страждати їх недугами (на той час невиліковними), жити безплідними надіями в пошуках роботи й страхами втратити її, чи взагалі втратити життя в катівнях нової влади.
Лише тоді можна зрозуміти їхні мотиви.
Примітивізація минулого, зведення до агітки, замість відтворення всієї без купюр його повноти й неоднозначності - ось, як мені здається, головна проблема наших культурно- історичних проєктів.