Їду селом. Чиїсь галасливі дітлахи босоніж бігають по траві біля дороги, якою не часто їздять автівки. Граються. Падають на землю, з-за високої трави виглядають їх засмаглі ноги, забруднені штанці та сукні, сплутане волосся. Оце, думаю, справжнє літо для дітей - як у мене в дитинстві, коли не було інтернету та гаджетів. Побігати, забруднитися, повалятися в траві. Потім бабуся влаштує прочуханку, але вже через хвилину нагодує вечерею...
Їду обережно, бо хтось засипав на дорогу щебінь, який я, виходить, повинна перетворити в асфальт. Рівняюся з дітьми й бачу, що вони лежать обличчям до землі, а голови прикрили рученятами. І раптом розумію, що це за гра така у них - вони імітують схованки від російських обстрілів. Падають на землю, бо хтось їх так навчив, щоб голову вберегти від уламків та скла.
Це така гра. Від якої у мене ком у горлі.
Я була в Карпатах цими днями. Проїхала Україну зі сходу на захід і назад. Макарівський район за Києвом - останній, де я побачила звичну війну. Бо обабіч дороги стоять зруйновані, розбиті приватні будинки, в яких колись було життя. Дахи проломлені. Вікна як чорні діри. Це те, до чого я звикла. Далі пішли поодинокі нагадування про війну у вигляді кладовищ з прапорами. Подекуди дуже багато прапорів - побачила таке в Житомирі. В ранковій тиші, під сонячними променями хлопці лягли спати навічно. Світла їм пам'ять.
Реклама про вступ до бойових бригад дедалі виглядає все менш доречною, бо навкруги не чутно вибухів. Якийсь сюр. Наче мирне життя, в якому ці білборди не несуть того значення, як ті, що під щоденною сиреною. Але ж ось фото загиблих в якомусь далекому від сходу містечку. В цьому полягло два, три місцевих мешканця, а в наступному - десяток. Який від фронту далеко, і де вибухів не чутно. Але вони загинули. Ось жінка, в якої, каже, син зараз на фронті. І очі в неї заповнюються слізьми. Але ось і та, яка лише раз за останні два роки чула рев літака, що йшов на низькій висоті над горами. Нашого літака. Оце й вся війна для неї. І вона щиро не розуміє мене, ту, яка приїхала з міста, де щодня люди гинуть, як мухи. У нас з нею різна буденність.
В країну наче жбурнули жменю скла, і десь його впало більше, а десь менше, і когось поранило, а до когось жодного разу не долетіло. І ми всі дотичні до війни різною мірою. І діти наші - хтось вчиться в школі, а хтось не бачив її третій рік поспіль, бо туди прилітає. Хтось грається в траві, падаючи та прикриваючи голови рученятами. А когось доля милувала, і він не ховається в коридорі, або у ванній, вдень чи вночі, бо фронт дуже далеко.
Але ми всі дотичні. Хто фізично, хто морально. Головне, щоб не були байдужі.
А діти сучасної України повинні знати ці базові речі, хоч як би боляче не виглядали для нас, дорослих, ці ігри.