"Дорого заплачено,
Ми їм не пробачимо..."
(Kozak System)
Не одразу помітила, в який момент фоновим шумом стала тема можливих перемовин. З усіх прасок. Хтось це почав, журналісти зробили з цього тему сьогодення - напевно так працюють інформаційні технології, що щоденним нагадуванням привчають людей до потенціальної події.
І ідеалі якщо би ми з Росією мали спірні території, які не належали би жодній зі сторін юридично - ми могли би дискутувати, махати кулаками, проводити спецоперації, навіть вбивати один одного. Все задля отримання спірних територій собі. В цьому випадку якісь перемовини виглядали би доречними.
Але ж у нас немає спірних з Росією територій. Всі території, щодо яких мова - наші. По всім параметрам, окрім факту окупації їх росіянами. Сусідська шизофренія може виправдати будь-які російські зазіхання, але ж це повинно (в ідеалі) бути виключно їх проблемою, що в них з головою не все добре.
Перемовини з росіянами могли би бути дещо збалансовані, якби ми окупували Білгородську область, Брянську, Курську, з тезами: " ви забирайтеся з наших територій, тоді ми заберемося з ваших".
Або вбити їм енергетику, видобуток нафти й газу повністю, або звести до над критичного мінімуму (сподіваюсь, ми цю справу туди й ведемо). Тобто вирівняти ситуацію, щоб так само загинати пальці й користуватися їх методом "перемовин" - вимагати максимум, претендувати на те, що не наше, зрештою отримати більше, ніж мінімум.
А наразі все звучить так, що за наш рахунок, на нашій території, в якості справжньої постраждалої сторони ми мусимо чимось своїм ділитися. Я все розумію, що війна, і складні рішення, те й се, але щось радянський союз, який з нападника перейшов у роль жертви, не втратив свого часу те, що йому належало. Тільки захопив. Пардон, йому віддали. Чи дозволили взяти.
Надто дорого заплачено. Надто багато нас загинуло. Надто багато болі та страждань ми маємо . Надто багато перспектив ми втратили. Тут хочеш, кричи про справедливість, хочеш, не кричи - жоден НЕ на нашому місці, щоб відчувати так само, що тебе ріжуть по-живому.
Якби щось подібне сталося не у війні, а, скажімо, у побутових стосунках людей, робочих тощо - є така річ, щоб пройшов час, ти зібрався з силами та вдарив нападника. Відновив справедливість. А щодо російської агресії - завдання надскладне. Бо там зацементована диктатура, і імперські замашки. І вони не будуть спокійно чекати, доки ми зберемося з силами. Ось де проблема. Перемовини про що?
Я інстинктивно вважаю, що сильна зовнішня політика (не блеф і шантаж, як у росіян), а справді сильна та професійна, виходить з політики внутрішньої. А хто керує нашою внутрішньою політикою? Хто будує нам цей фундамент, на який можна спертися, будуючи зовнішню? Навіть якщо ти підеш на якісь вимушені поступки, або тебе "нагнуть" піти на них - хто у нас здатен після падіння піднятися та вдарити з новою силою? Оце шапіто?..
