У радянські роки Харків впевнено називали «першою столицею Радянською України» – а оскільки ніякої іншої України, окрім радянської, і бути не могло, радянські історики й пропагандисти ігнорували той факт, що першою столицею проголошеної у 1917 році Української Народної Республіки був все ж таки Київ. Однак радянськість – і російськість – сприйняття історії була настільки всеохопною, що й самі харківʼяни, і мешканці інших регіонів УРСР продовжували сприймати Харків як «першу столицю» навіть після відновлення незалежності. Хоча, звичайно, Харків був столицею окупації – і саме його наближеність до російського кордону, а не щось інше, сприяли набуттю такого статусу. Якби визволителі України повернулися, окупантам та їхній агентурі вдалося би швидко втекти з Харкова додому – що вони, до речі, й робили.
Але навіть з точки зору столиці окупації Харків все ж таки не був першою столицею Радянської України – принаймні тієї України, у якій ми жили до 1991 року. Бо перший уряд «Радянської України» із центрами у Харкові, Києві та інших містах, аж до Таганрога (Народний секретаріат просто мандрував за російськими більшовицькими військами), було ліквідовано самими більшовиками внаслідок домовленостей із Німеччиною та УНР, та й радянською республікою ця Україна ніколи не називалася – більшовицький «Народний секретаріат» претендував на роль альтернативного уряду УНР на окупованій території. А от коли було зроблено другу – і вдалу – спробу й новий «український» червоний уряд було проголошено в Курську, то його столицею стала Суджа. Суджа, а не Харків.
Можуть запитати, чому ж більшовики не залишилися у Курську, а поїхали до малесенького містечка на кордоні? На це питання є несподівана відповідь. А тому, що Курськ, згідно із Берестейською угодою, визнавався частиною Радянської Росії, а Суджа входила до так званої «нейтральної зони» між Росією й Україною. Й таким чином новий окупаційний уряд нібито діяв не з російської, а з нейтральної території, яку можна було оголосити – що й було зроблено – українською (згодом уряд втік до Бєлгорода, а там і до Харкова недалеко).
Однак про Суджу, звичайно, ніхто ніколи в Радянській Україні й не згадував, тим більш, що вже 1922 року, якраз під час заснування Радянського Союзу, ніби «позичене» місто повернули РСФСР. Й це ще раз нагадує всім нам про умовність радянських кордонів. Адже ці кордони визначалися не шляхом міждержавних домовленостей, не шляхом реального визначення етнічних чи мовних ареалів, а рішеннями ЦК партії. А ці рішення враховували або економічні плани більшовиків, або виходили з їхнього бажання створити пастки для потенційних національних рухів, або визначалися інтересами «презентації окупації» – як це було із Суджею. Були ситуації, коли окупована першою держава (як це сталося з Азербайджаном, наприклад) в результаті вигравала територіально у порівнянні з сусідньою країною, яка трішки довше пручалася більшовикам. І потім, вже у пострадянський час, це ставало причиною страшного й майже невиліковного конфлікту. Були ситуації, коли самі більшовики йшли на «розвал Росії» – тільки щоб поставити під сумнів роль країн-фундаторів Радянського Союзу: так на мапі СРСР, а потім і на мапі світу зʼявилися майбутні держави Центральної Азії, які на момент створення СРСР були російськими автономіями. У цьому постійному переформатуванні чужих кордонів зникали великі давні держави – такі як Бухара чи Хорезм, а держави фіктивні, як-от виокремлена з частини Китаю Тува, несподівано ставали автономними областями Росії. Але оскільки мешканці Радянського Союзу звикли сприймати як країну саме СРСР, а не союзні республіки, на все це ніхто й уваги не звертав. Звичайно, в таких умовах погодитися із недоторканністю кордонів союзних республік було би найкращим виходом – але росіяни відмовилися від цього ще у 1990-ті, коли підтримали розшматування Молдови і Грузії. Чому ж треба дивуватися, що саме так вони вчинили і з Україною? Адже для них кордони Росії ніде не закінчуються.
Й тим ми відрізняємося від тих, хто прийшов на українські землі. Бо для нас Україна – це держава і народ у визнаних, а не вигаданих кордонах. Й це незважаючи на те, що велика частина етнічних українських земель залишилася за кордонами УРСР, а значить незалежної України. Мапа України стала для нас своєрідним цивілізаційним кодом – бо саме у цих кордонах, і ніяких інших, реалізовувалося «право на українство».
І саме тому, ймовірно, ніхто не згадав про роль Суджі в історії ліквідації української державності й недовгого перебування міста у складі УРСР. Росіяни, які готові оголосити «сакральним» і «суто російським» будь-яке надбане місто, від Кенігсберга до Бахчисараю, нас точно не зрозуміли б.