Є провокація: російська сторона заявляє, що 180 тисяч евакуйованих в глиб росії з Курщини російських біженців зараз почнуть перевозити в Запорізьку і Херсонську області і заселяти в будинки українців, які виїхали в контрольовану частину України від жахів рускаваміра.
Це дратує українців. І ці заяви на це і розраховані.
Є проблема: ми, окупувавши/визволивши частину Курщини тепер (згідно міжнароднргр права) тепер відповідаємо за все.
Тепер ми мусимо годувати/одягати ватних місцевих. Частина яких просто хоче вижити, але частина на кухнях шепче: “путінпрійді”.
І тепер ми мусимо забезпечувати їх безпеку.
Бо ми на відміну від сасєдушек міжнародне право визнаємо.
Є ще одна проблема: в Україні немає дикого злорадства від того, що і на росії сотні тисяч людей стали біженцями. Але є відчуття того, що “Бог не Єрошка і бачить трошки”.
Але заява Ірини Верещук про гуманітарні кордони і перевезення російських громадян із Суджанського та інших районів курщини в Суми мала активне обговорення у нас.
І десь 90% людей говорять щось, що можна звести в формулу: “ідуть вони лісом. Хай їх путін евакуйовує”.
Люди категорично не уявляють, як вони ходитимуть в один магазин з тітками з Тьоткіно.
Педагоги відповідально заявляють, що діти неодмінно будуть булити ровесників з росії.
Діти теж воюватимуть як уміють.
Тому зараз маломожливим є проживання поруч.
А гетто — категорично не наш метод. На своєрідні “шанхаї” немає ресурсів. Паралельне проживання поки-що не уявляється ніяк.
Але ж проблема не зникає від того, що влада не знає, як її вирішити. І не зникає від нашого небажання жити поруч з сасєдушкамі.
Бо ми не фашисти. Ми цінуємо міжнародне право. Ми за нього й воюємо.
Але ми і розуміємо, що один з управлінських методів на росії є метод: “Бєй сваїх, чтоби чужиє баялісь”.
А значить рано чи пізно — Суджу чекає доля Авдіївки, Маріуполя і Бахмута.
Вони знесуть там все в хлам — разом з стариками і дітьми.
Тому мусимо розуміти: якщо якась мати прийде в комендатуру Суджі до генерала Москальова і скаже: “Ви маєте гарантувати мені безпеку. Вивезіть мене подалі від КАБів” — генерал зобов’язаний буде створити гумкоридор і вивозити усіх бажаючих, в першу чергу сім’ї з дітьми. Навіть ризикуючи життями наших воїнів. Бо ми цивілізовані люди.
Але куди везти десятки тисяч людей, які опинилися під нашим контролем?
Мені бачиться два варіанти.
Перший. Проводимо з місцевими роз’яснювальну роботу. Пропонуємо виїзд. Грузимо зранку автобус з бажаючими в Суджі. Чемно. З речами. В колону включаємо і готових виїхати самовиїздом.
А вже в обід в організованому десь під Прилуками місці ми годуємо їх гарячим обідом.
А вечеряти вже вони можуть на пункті пропуску між Україною і Білоруссю. Де Червоний хрест та інші організації проводять роботу, перевозять людей в Білорусь.
І через день вони вже десь у Брянську чи Смоленську на істарічєскай родінє розказують про свою любов до путіна.
Другий варіант. Якщо ж бацька відмовляється від співпраці з Україною, то веземо їх через Польщу в Калінінградську область. Навіть путінці не зможуть відмовитись від своїх громадян. Бо це для іміджу навіть перед Китаєм дуже погано. Просто плече доставки буде довшим.
За чиї гроші буде організовано виїзд? Ми мусимо заявити — що за кошти резервного фонду бюджету.
Але я на 100% впевнений, що на це гроші зайдуть Червоний хрест та Міжнародна організація з міграції (МОМ).
Вважаю такй варіант найменш ризикованим. І людей врятуємо і конфліктів буде менше.
А взагалі нам доведеться довго вчитися знову бачити в сасєдушках просто сусідів.
