Ми були би "раді", якби тут падали лише уламки збитих ракет чи шахедів. Лише уламки, від яких шкоди незрівнянно менше. Десь читала статистику, що ймовірність загинути в ДТП у українців подекуди більша, ніж від ракет. Мова, звісно, не про лінію фронту.
Вони б'ють стабільно щовечора десь близько 21.30 - 22.00, потім б'ють десь о 2 ночі. Вдень б'ють теж, і доволі часто, але ввечері - я воліла би отримати вечір без вибухів. Тиждень без вибухів - це взагалі "свято".
Ми - територія між дикістю та цивілізацією. Але живучи тут, особливо вже скоро три роки повномасштабної війни, я навіть звикла до цієї напівдикості. Вона змушує стискати кулаки та стояти там, де стоїш. Шаленіти від злості та ненависті всередині, що спонукає тебе скоріше боротися, ніж втікати. Суб'єктивно, я навіть вже сумніваюсь, чи краща та розніжена та подекуди безхребетна цивілізація за цю напівдикість. Оманливий спокій дає тобі сумнівну впевненість того, що тебе ЦЕ не торкнеться.
Але якщо не вистоїть ця територія між дикістю й тобою - ти будеш наступним.
А ти готовий?
Готовий, що вони лізуть і лізуть до тебе, знаходячись лише в кількох десятках кілометрів? Якщо ти затиснутий в цей нав'язаний страшний розклад: щовечора о 22.00, і щоночі десь о 2-й? І щодня кілька разів на тиждень? Завивання повітряної тривоги - це ще дрібниці. Це - майже не війна, ці тривоги, бо є речі страшніші.
Вчора ввечері - зруйнований символ Харкова, пам'ятка архітектури в стилі конструктивізму. Вночі - приліт ракети в будинок, в сплячих людей. Вони загинули. Поки відомо про четверо. І це тільки за цю ніч.
Вони роблять це тільки тому, що можуть. Якщо вони зможуть - то дістануть будь-кого. Тут не врятує ніщо - ні інша культура, ні інші традиції, ні інша національність, ні сподівання, чи скоріше оманлива впевненість, що "захищають" тільки тих, хто ближчий. Коли "ближчий" стоїть, беручи на себе шквал вогню та смерті - така омана й може існувати. За певних умов. А певні умови - це питання того, як довго стоятимуть ті, хто поки здатен витирати кров зі свого обличчя та підійматися на ноги після чергового удару.
