Почну з того, що останнім часом Китай позбавляє Росію доступу до збуту газу до Середньої Азії і сам займає цей ринок. Він методично вибудовує систему тотального контролю за енергетичними потоками регіону. Інвестиції у $21 млрд – це не просто економічний проект, а інструмент формування критичної залежності місцевих еліт від Пекіна.
Фінансування проектів здійснюється здебільшого за рахунок китайських кредитів, що створює боргову залежність країн регіону. Особливо показовим є приклад Туркменістану, де до 70% експорту газу йде до Китаю.
За публічною риторикою про "взаємовигідне співробітництво" ховається формування нової системи регіональних відносин, де Китай стає ключовим енергетичним партнером країн Середньої Азії.
І ось на тлі послаблення впливу рф у регіоні, Казахстан та Узбекистан прагнуть створити альтернативу ОДКБ. Касим-Жомарт Токаєв і Шавкат Мірзійоєв координують свої дії в рамках союзу двох країн, і цей союз має стати основою регіональної інтеграції.
Вже розпочалися практичні кроки – у липні 2024 року пройшли навчання "Бірлестік-2024" у Каспійському морі за участю п'яти країн регіону, але без Росії, Китаю та Ірану. Паралельно відбуваються консультації секретарів рад безпеки республік для вироблення конкретної архітектури альянсу. Кінцева мета – витіснення російського військово-технічного впливу з армій країн регіону.
Узбекистан демонструє найбільш очевидні ознаки переорієнтації на НАТО. Республіка отримала гарантії поставок сучасного озброєння та активно переводить армію на натовські стандарти. Вихід країни з ОДКБ та дистанціювання від військових проектів ШОС вказує на перетворення Узбекистану на ключовий форпост США та їхніх союзників у Центральній Азії. Альянс прагне створити контрольовану буферну зону навколо Афганістану.
Кінцевою метою є встановлення контролю за стратегічними транспортними коридорами, що пов'язують Європу та Азію. У відповідь росія і Китай намагаються посилити роль ШОС як альтернативної системи безпеки.
Але є не тільки пряник, але й батіг. Країни Центральної Азії отримали останнє попередження від Штатів через паралельний імпорт. Домовленості про припинення паралельного імпорту Штати укладають із Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменією та Узбекистаном. Вашингтон виділяє масштабний пакет допомоги країнам регіону – близько 200 млрд доларів на інфраструктурні проекти та 200 млн доларів на створення робочих місць. Це пряма спроба економічно "відірвати" регіон від Росії.
Ключовим інструментом тиску стає підписання угод про обмін митною інформацією. Узбекистан вже уклав такий договір із США, раніше аналогічний документ підписав Казахстан. Це дозволить американській владі відстежувати всі експортно-імпортні потоки через ці країни.
США явно переходять від точкових санкцій до системного тиску весь регіон. Створення альтернативних транспортних коридорів в обхід росії (через Транскаспійський маршрут) та масштабні інвестиції покликані економічно переорієнтувати країни Центральної Азії.
Мало того, Узбекистан та Таджикистан почали чинити вплив на внутрішні процест в РФ за допомогою мігрантів.
За офіційними даними, 2024 року в країні перебуває близько 6,5 мільйонів трудових мігрантів. Це створює серйозний важіль тиску центральноазіатських республік. Існує версія, що центральноазіатські еліти навмисно створюють у Росії мережу впливу через контроль за трудовими ресурсами. Масове отримання російського громадянства мігрантами може розглядатися як довгострокова стратегія формування значного електорального ресурсу.
Що маємо у сухому залишку? Перш за все, послаблення ролі росії у Центральноазійському регіоні та початок вирішальної боротьби за нього між Пекином та Вашингтоном. У цьому сенсі шансів на перемогу у Камали було б набагато менше, аніж буде у Трампа. Це один з тих козирей Донні, який безглуздо заперечувати. На нашу війну ситуація напряму не вплине, але поступова втрата москвою своїх геополітичних позицій та тиск на неї зо всіх можливих сторін, зайвими точно не будуть.
