Україна – все ще сталевий щит, по якому тече і запікається кров українських титанів, які боронять європейський континент від смертельної загрози. Розколотися і розійтися, розділитися і самознищитися. Жодна європейська країна і вся Унія не мають окремо й спільно армії, рівної Україні.
Тому, нова команда Урсули фон де Ляєн, лідери Британії, Франції, Польщі, за виключенням «меркелізованого» Шольца, чекаючи Трампа, тримаються утопічної філософії й примітивної стратегії: «Чим Україна сильніша буде на полі бою, тим сильніше вона буде за столом переговорів».
Вони не чують Путіна, який кусає собі лікті, що він не почав «СВО» раніше. Бо він повірив Порошенку і Зеленському, що вони збираються виконувати Мінські угоди, а вони «лише взяли час на підготовку до бойових дій».
На «Прямій лінії» він хвалить Трампа й угодливо, як би говорить про готовність зустрітися з ним в будь-який час, але «всі цілі війни в Україні будуть досягнуті». Він добре знає Трампа, який «ладить» з ним. А він на нього впливає, підштовхуючи до потрібних рішень і дій.
Він ідеально прорахував психотип типового американського капіталіста-рвача, який без жодного дня на виборній посаді несподівано сів у президентське крісло. Вважає його, якщо не лузером, то надзвичайно слабким гравцем і нікудишнім політиком.
Ще не прийшовши в Овальний кабінет, він щодня в стилі казкових героїв оголошує одну війну за другою. Чи то жартома, чи то цілком серйозно, пропонуючи Канаді стати 51 штатом, запускаючи галопуючу кризу Уряду Трюдо, вимагаючи від Панами, або суттєво зменшити плату для американських кораблів, або повернути назад його США.
Після того, як Джимі Картер 31 грудня 91 року Угодою передав канал цій маленькій країні, разом із територією довкола нього та військовими базами США.
Можливо ці настрої передає йому Ілон Маск, який за ЗМІ, неодноразово розмовляв із Путіним і його оточенням. Путін не лише формує нинішню геополітичну повістку, але й практично повністю володіє воєнною і політичною ініціативою у війні з Україною та Заходом.
За 3 роки війни жодної зрозумілої, адекватної й очікуваної стратегії протидії його агресії з гібридними, асиметричними метастазами по всьому світу, Захід не лише не знайшов, не прийняв, але й всіляко втікає навіть від натяків про таку можливість.
Прикриваючись дірявим фіговим листком, що його солдати воювати в Україні не будуть, а його головне завдання – не допустити прямого зіткнення Росії й НАТО.
Путін бачить, як його лідери, разом з великим Дональдом, засовують голову у пісок, а потім в бетон. Щоб не дивитись в очі реальності. Навіть якщо думати, що ставка у Вашингтоні й столицях союзників робиться на математичну модель війни на виснаження Росії, то їх, наприклад, санкційні зусилля Путін називає протилежно – стимулюючими для своєї економіки.
Він бачить страх, елементи параноїдального синдрому, епідемію паніки у країнах високотехнологічного «золотого мільярда» і насолоджується цим на пресконференції після «Прямої лінії» 19 грудня: «Коли в нас все спокійно, розмірено, стабільно – нам нудно, застій, хочеться движухи. Як тільки зачиняється движуха – все свистить у скронях, і секунди, і кулі свистять, на жаль, зараз – так нам страшно. Жах-жах. Ну, жахіття, але не жах-жах-жах. Все вимірюється економікою».
Його армія щодня окуповує від 1 до 6-7 сіл на Донбасі та інших плацдармах, де російські штурми не зупиняються, ані в день, ані вночі.
Фронтова ситуація як би повністю на стороні Путіна. Його піхота продавлює всюди українську оборону, і відчайдушні зусилля Драпатого не плекають надії на стабілізацію фронту.
Це мало б бути основним завданням для главкома Сирського і Ставки. Але ніт. Більша частина воєнної мапи фронту – в оперативних виступах і «язиках», які наші генерали не можуть і не здатні відрізати, в порізах, які глибоко просунуті в тил українських військ і які все частіше попадають в «мішки, кишені», де вони з незрозумілих причин тримаються «до останнього». А потім їх розстрілюють в спину пʼяні орки. Все так. Але в цьому суть війни. Затяжної.
