15 травня 2025 року у Стамбулі відбулася зустріч між делегаціями України та Росії — перша з часів весни 2022 року, яку одразу охрестили «історичною». На відміну від попередніх ітерацій, цього разу до процесу були залучені найвищі політичні рівні — президент України Володимир Зеленський, глава МЗС, керівники оборонного та розвідувального блоку. З боку Росії участь взяв Володимир Мединський — дипломатично легітимізований, але політично маргіналізований персонаж, що вже був головним переговірником у 2022 році. Відсутність Путіна контрастувала з публічною мобілізацією українського політичного керівництва: Київ чітко продемонстрував Сполученим Штатам свою готовність до діалогу — серйозну, формальну, публічну.
Проте ця готовність не отримала дзеркального відгуку. Кремль вкотре використав формат переговорів не для пошуку компромісу, а для дипломатичної імітації. Жодної зупинки обстрілів. Жодної паузи. Жодного відступу з позицій. Напередодні перемовин — 110 Shahed по українських містах. У день зустрічі — нові масовані обстріли. За словами президента Зеленського, російські війська одночасно з переговорами активізували наступальні дії на всіх фронтах. "Це вже було", - як казав Кучма — повторення старої моделі: вести війну і говорити про мир одночасно. Не припиняти стріляти, а під прикриттям переговорів — перегрупуватися, зміцнити фронт, підготувати нову хвилю мобілізації.
Модель «Стамбул 2.0» — чергова спроба нав'язати порядок денний де Москва вимагає капітуляції України по суті. Заяви про “усунення причин конфлікту” — це евфемізм до списку ультиматумів: нейтралітет України, обмеження армії, визнання втрати територій, зняття санкцій з РФ. Це не мир. Це спроба юридично оформити результат агресії. І ключовий сигнал: Москва не збирається зупинятися.
Путінська стратегія незмінна з 2008 року — не вести переговори із рівними, а нав’язувати умови жертвам. Для Кремля перемовини — не пошук миру, а політичний варіант добивання супротивника. Тому всі так звані «мирні ініціативи» мають одну мету — підштовхнути Україну до самознищення під виглядом угоди. Путін не пропонує мир. Він пропонує поступову ліквідацію української державності.
На цьому тлі позиція Дональда Трампа, який (ой як неочікувано) не приїхав в Стамбул, прикинувшись дурником, що йому нема чого там робити, коли не приїхав путлер — ще небезпечніша. Трамп щиро (або цинічно) вірить, що з Путіним можна домовитись. Що віддати Крим, визнати статус-кво, перекласти допомогу у борг — це розумно, бо “всі втомились”. Але це — ілюзія. Це спроба кинути крокодилу шмат м’яса з надією, що він не проковтне руку. В історії з Путіним ця тактика завжди закінчується однаково: новим наступом. І Трамп, як політик, що ігнорує історію, повторює ті самі помилки, що призвели до трагедій у Грузії, Сирії, Донбасі.
Ключова небезпека Стамбулу-2 полягає в тому, що Росія не стріляє, щоб сісти за стіл. Вона стріляє, поки сидить. Її мета — змусити світ визнати її успіхи. І використати США — не для тиску на себе, а для тиску на Київ. Тому будь-які переговори без припинення вогню, без відведення військ, без гарантій — це не дипломатія. Це фронт іншими засобами.
Україна це розуміє. Саме тому делегація приїхала в повному складі для демонстрації конструктивної готовності. Щоб не лишити Заходу аргументів. І щоб показати: не Україна зриває переговори. Але якщо переговори — це лише інструмент тиску, то ми не маємо ілюзій. Ми знаємо, чим завершуються такі “мирні процеси”, коли Путіну дозволяють торгуватись.
Стамбульська зустріч показала головне: Москва не веде переговори, вона веде облогу — політичну, дипломатичну, інформаційну. І якщо Захід дозволить перетворити формат перемовин на формат ультиматуму — ми отримаємо не мир, а ще один етап війни. З усмішками, протоколами і прапорами. Але війни. Єдиною реальною гарантією миру є українська армія, українське суспільство і готовність сказати «ні» — навіть тоді, коли тобі нав’язують «мір любой ценой Украіни».
Слава Україні.
