Як експрезидент Франції постав перед судом — і що з цього мусить винести Україна
Колишній президент Франції Ніколя Саркозі опинився в епіцентрі одного з найгучніших корупційних скандалів Європи. Його звинуватили в тому, що на президентську кампанію 2007 року він отримав нелегальні гроші від лівійського диктатора Муаммара Каддафі. Десять із лишком років — від перших вибухових заяв і журналістських розслідувань до офіційного слідства, суду та історичного вироку. Це — не просто французька хроніка ганьби, це — тест на міцність демократії і дзеркало для України. Далі — як схему викрили, хто збирав докази, як судив суд і що встановив. І головне: які уроки ми, українці, зобов’язані з цього винести — якщо справді хочемо, щоб «верхівка» перестала бути кастою недоторканних.
Передісторія: від червоного килима до авіаударів
Париж. Грудень 2007-го. Каддафі в бедуїнському наметі в центрі столиці, червоні килими, обійми, мільярдні контракти — авіабудування, гелікоптери, навіть ядерна співпраця. Саркозі позує як «реабілітатор» ізольованого диктатора. Минає кілька років — і Франція вже в авангарді НАТОвської операції проти того самого Каддафі. Диктатуру зносять, лідер Лівії гине. На публічній сцені — принциповість. За лаштунками — тривожні тіні: саме в період «тепла» 2007-го, як з’ясується пізніше, могли народитися домовленості, які потім вибухнули кримінальним провадженням.
Викриття: перші постріли і ланцюг доказів
Березень 2011-го. Син диктатора Сейф аль-Іслам у прямому ефірі: Лівія профінансувала кампанію Саркозі — десятки мільйонів євро. Далі — хвиля. Колишній прем’єр Лівії підтверджує. Mediapart публікує документи. Посередник Зіад Такіеддін заявляє: привозив валізи готівки до штабу кандидата. У слідчих з’являються щоденники лівійського міністра Ганема з записами про платежі. Вилазить аудіо з самим Каддафі: просили грошей ще до президентства, на посаді міністра внутрішніх справ. Мозаїка складається: політичні послуги в обмін на чорну касу.
Слідство: довга відстань і холодна робота інституцій
Франція запускає офіційне слідство у 2013-му. Антикорупційні підрозділи поліції, слідчі судді, міжнародна правова допомога. Ключові епізоди: Клод Геан — права рука Саркозі — раптові півмільйона євро, «прикриті» продажем картин за сміховинною ціною. Окрема лінія — бізнесмен Александр Джурі: завищений у рази продаж вілли лівійському фонду, різниця — як імовірний хабар. Січень 2018-го — Саркозі допитують і затримують, згодом висувають підозру. Паралельно — арешти, обшуки, екстрадиції, десятки допитів у кількох країнах. Політичний шум і крик про «полювання на відьом» не зупиняє машини права: інституції працюють у довгу, не під виборчий цикл.
Перед судом — драматичний поворот: Такіеддін відкликає свідчення. Підозри у тиску та підкупі. Прокуратура відкриває окреме провадження щодо втручання в правосуддя. За два дні до вироку головний «кур’єр» помирає. Проте структурна картина змови залишається — і її достатньо, щоб винести рішення.
Суд і вирок: де не доведено — виправдано, де доведено — покарано
Січень 2025-го — старт процесу. На лаві підсудних — 12 осіб: соратники Саркозі, посередники, чиновники. Прокуратура показує логіку «пакту»: гроші з лівійської скарбниці на кампанію — політична «реабілітація» диктатора взамін. Суд зважує — і 25 вересня 2025 року визнає Саркозі винним у злочинній змові з метою отримання нелегального фінансування. За іншими статтями — виправдання через нестачу прямих доказів. Саме ця процесуальна стриманість робить вирок бездоганно легітимним: правосуддя не грає у «символічні розстріли», воно карає лише те, що доведено.
Покарання — безпрецедентне: 5 років, з яких 1 рік — реальне ув’язнення. Для Франції це рубікон: експрезидент реально сідає. Разом із ним — вироки соратникам і посередникам; дехто виправданий там, де доказів бракує. Принцип простий: ніяких тотальних помсти чи амністії — тільки стандарт доказування.
Післясмак для Франції: удар по лицемірству, ін’єкція довіри до інституцій
Це боляче для національної гордості — але корисно для демократії. Французи побачили не «політичну розправу», а суд, що рахує докази. Медіа виконали роль четвертої влади — від стартового детонатора до фіналу. Так, авторитет старих партій обвалюється — але вирок повертає довіру до механізмів контролю. Держава, яка спроможна ув’язнити колишнього президента за корупційну змову, — це держава, де закон важить більше, ніж прізвища.
Уроки для України: без ілюзій і без алібі
1. Незалежність у «довгій дистанції». Справи такого калібру не робляться «до кінця кварталу». Потрібні інституції, що переживають уряди, рейтинги й «телеграм-істерики»: НАБУ–САП–ВАКС із гарантованою недоторканністю від політичного дзижчання.
2. Журналістика як пусковий гачок. У Франції перший удар нанесли медіа. В Україні — так само. Різниця має бути в наступному кроці: факти журналістів автоматично стають предметом процесуальних дій, а не предметом дискредитаційних ток-шоу.
3. Свідки й викривачі — під бронезахистом. Там, де ключових свідків ламають або купують, справи гниють. Потрібні реальні програми захисту, кримінальна відповідальність за втручання в правосуддя — і швидкі процесуальні реакції на спроби «відкликати» покази.
4. Міжнародна кооперація — як бойовий стандарт. Офшори, підставні угоди, «вілли з переплатою» — це транскордонний спорт. Має працювати MLAT, Європол, Інтерпол, фінрозвідка, арешти активів — системно, а не «листи ввічливості».
5. Процесуальна стриманість = сила вироку. Там, де не довели — виправдайте. Там, де довели — карайте так, щоб це стало нормою, а не сенсацією. Вироки мають витримувати апеляції і ЄСПЛ, інакше це піар, а не правосуддя.
6. Кінець «касти недоторканних». Реальне ув’язнення експрезидента у Франції — сигнал будь-якій номенклатурі: посада — не броня. Для України це не мрія — це стандарт, який треба впровадити.
7. Знебарвлення політики в суді. Прозорі засідання, повний публічний трек документів, зрозуміла комунікація — щоб «політичне переслідування» не працювало як універсальна відмазка.
Висновок
«Лівійські мільйони» — це не французька екзотика. Це інструкція. Вона написана не пафосом, а холодною рутиною доказів, роками слідства і сміливістю тих, хто не злякався. Франція довела: принцип невідворотності покарання працює навіть проти власних коронованих кумирів. І так, це боляче, соромно і довго. Але саме так повертається сенс слову «республіка».
Українська влада — минулі й чинні президенти, прем’єри, міністри — мають нарешті відчути просту річ: порядок настане лише тоді, коли держава зуміє саджати «вчорашніх» і «сьогоднішніх» за доведені корупційні злочини, а за доведену антидержавну діяльність — давати безальтернативне довічне ув’язнення. Без пафосу і без помсти, а холодно й законно. Лише такі вироки, винесені відкритим судом і витримані в апеляціях, народять іншу політичну культуру: коли на Банкову і у Кабмін не заходять «недоторканні», а заходять ті, хто розуміє ціну відповідальності. І тоді суспільство вперше за багато років матиме право вимагати від майбутньої еліти не декорацій, а реальної служби Республіці.
