У вагоні один чоловік запевняв Гарета Джонса, що ніякого голоду немає. Тоді журналіст кинув у плювальницю шкірку апельсина. Виснажений селянин одразу підняв її та з’їв. Після цього сперечатися ніхто вже не став.
Навесні 1933 року іноземним кореспондентам заборонили виїжджати з москви до охоплених голодом районів. Але 27-річний валлієць зійшов із потяга й сам пішов селами Харківщини.
Він заходив до селянських хат, ночував поруч із людьми, ділився принесеним хлібом і записував почуте. Колись у селах тримали сотні волів — тепер залишалися одиниці. Люди їли корм для худоби й повторювали одну фразу:
«Немає хліба. Ми помираємо».
Гарет знав Україну не лише з книжок. Його мати колись працювала гувернанткою в Юзівці — сучасному Донецьку — і з дитинства розповідала синові про цей край.
Випускник Кембриджа, поліглот і радник із міжнародних питань колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойда Джорджа міг зробити блискучу й безпечну кар’єру. Натомість він обрав правду.
29 березня 1933 року Джонс скликав у Берліні пресконференцію і розповів світові про побачене. Його матеріали надрукували британські та американські газети. Він став одним із перших західних журналістів, які під власним ім’ям заявили про штучний характер масового голоду в Україні.
москва відповіла кампанією дискредитації. Кореспондент The New York Times, лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті назвав свідчення Джонса перебільшенням і переконував читачів: люди нібито голодують, але не помирають від голоду.
Та Гарет уже бачив селянина, який дістав із плювальниці шкірку апельсина і з’їв її. Він знав, що відбувається насправді, тому відступати не збирався.
Джонс відповів: він стоїть за кожним своїм словом.
Радянський Союз назавжди заборонив йому в’їзд.
Через два роки, під час подорожі північним Китаєм, журналіста викрали. Після 16 днів полону його життя обірвалося за нез’ясованих обставин. Це сталося 12 серпня 1935 року. Згодом з’явилися серйозні підозри, що до цієї історії могли бути причетні радянські спецслужби, однак остаточних доказів немає.
Ллойд Джордж сказав про нього: «Гарет Джонс знав надто багато».
Сьогодні минає 91 рік від дня його загибелі.
Він бачив українців, які їли корм для худоби, чув дітей, що просили хліба, і сидів у хатах людей, які вже чекали смерті. Гарет ішов уздовж залізниці, заходив до осель, діставав зі свого наплічника хліб, масло й сир, ділився з голодними та занотовував кожне почуте слово.
Повернувшись, він не обмежився однією заявою. Джонс опублікував понад 20 матеріалів про Голодомор. Коли його називали брехуном — відповідав фактами. Коли москва заборонила йому в’їзд — продовжував писати. Коли впливові журналісти намагалися приховати правду — він описував побачені села й повторював слова людей, яких зустрів.
Йому було лише 29 років. До кінця Гарет Джонс залишався таким, яким ступив на заборонену дорогу Харківщини: сміливим, уважним до людського болю і готовим ризикувати собою заради людей, яких до того навіть не знав
