Він вижив після 16 куль. Росіяни розстріляли його за те, що він - українець. А потім кинули в клітку посеред лісу.
Лише уявіть собі: ви лежите на бетонній підлозі, із зав'язаними очима, і чуєте, як поруч із вашим вухом клацає курок. Знову. І знову. І знову.
Сергій Зубарєв до війни працював машиністом метро. Звичайний киянин, звичайне життя. А потім почалося повномасштабне вторгнення - і він пішов у військкомат.
Він їхав у БМП займати позиції, які нібито вже залишили росіяни. А виявилося - на них там чекали. Був бій до останнього набою, а потім полон.
Його роздягнули до нитки, зняли берці, годинник, жетон. Посадили в лисячу нору. А потім почалося пекло.
Російські офіцери били його ногами в спину так, що обличчя розбивалося об стіну.
Погрожували: "Зариємо тут як собаку". Імітували розстріл - стріляли біля вуха, били руків'ям пістолета по голові. У Сергія досі залишився рубець.
А потім сталося те, у що важко повірити.
Його допитали, побили - і пішли. Він уже видихнув: "Все, гірше не буде". Але вони повернулися з пістолетом. І мовчки почали стріляти йому по ногах.
16 куль. 15 пройшли навиліт. Одна застрягла в п'яті.
На четвертій чи п'ятій кулі, яка влучила в кістку лівої ноги, він втратив свідомість від больового шоку. Його привели до тями. І продовжили.
Потім був російський офіцер, який придумав собі "розвагу". Він приходив із недопалком і казав: "Ти будеш моєю попільничкою". Тушив цигарку об обличчя Сергія.
А потім брав ніж і ковирявся в його татуюванні - тризубі. Погрожував зрізати і повісити в рамочку на стіну.
Коли медики перев'язували йому ноги, один із них не витримав - у нього почався рвотний рефлекс.
Але найстрашнішим Сергій називає не це. Найстрашніше - це вечори, коли приходив осетин із пістолетом.
Він приставляв зброю до його голови, клацав курком і казав: "Сьогодні не твій день. Я прийду завтра." І йшов. А Сергій щоразу чекав - і сподівався, що сьогодні його не буде.
Після лікарні, де він дивом вижив, окупанти не заспокоїлися.
Його кинули в клітку посеред лісу. Зварена з арматури, оббита фанерою, метрів десять на десять. Без світла. З кайданками на руках, прикутими до труби.
Ця клітка була призначена для своїх - тих, хто провинився перед командуванням. Але з'явилися українські полонені - і клітка "перейшла" під них. А росіян-порушників тримали в ямі, виритій у землі.
Сергій згадує: коли приїхала перевірка і побачила, в яких умовах тримають поранених українців, один із російських начальників був у шоці.
Після того візиту ставлення змінилося - приносили печиво, цукерки, чай, обіцяли милиці.
Умови, в яких він перебував, він описує коротко: "Це наче часи В'єтнамської війни."
Обмін відбувся в Авдіївці. До останнього Сергій не вірив, що це не спектакль.
Коли з нього зняли пов'язку з очей, він побачив українських військових у пікселі - без зброї. Вони розмовляли російською. І лише коли його довели до машини, він зрозумів: це свої.
Уже в дорозі він почув по рації українську мову. Тоді й зрозумів - усе. Вдома.
Сьогодні Сергій бореться за право повернутися до улюбленої професії. За законом керувати потягом із протезом заборонено. Хоча, за його словами, йому це не заважає - він усе може робити так само, як раніше.
А ще він хотів би одного дня зустріти того офіцера, який стріляв йому по ногах. І запитати лише одне:
"Навіщо? Навіщо стріляти по ногах зв'язаній людині, яка не становить для вас жодної небезпеки?"
Бо навіть без ноги, весь поранений і побитий, він усе одно був у кайданках. Усе одно над ним хтось стояв. Усе одно був зв'язаний.
Сергій вважає: вони боялися. Дуже боялися.
Це - не кіно. Це - реальність, у якій досі живуть ті, хто пройшов російський полон.
