«ТИ ПРАЦЮЄШ НА РОСІЮ!» ЯК НЕЗРУЧНУ КРИТИКУ В УКРАЇНІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬ НА «ІПСО», А ГРОМАДЯНИНА — НА ВОРОГА
В Україні дедалі легше стати «російським агентом». Для цього зовсім не треьа працювати на російські спецслужби, отримувати гроші від Москви чи поширювати матеріали російської пропаганди. Іноді достатньо поставити незручне запитання українському чиновнику, піддати сумніву державну програму, розкритикувати незаконні методи мобілізації, висловитися про цифрове стеження або поцікавитися, чому столиця країни годинами сидить без електроенергії.
Після цього може запрацювати дивовижний механізм. Спочатку вам пояснять, що ви нічого не розумієте. Потім повідомлять, що ваші слова збігаються з російськими наративами. Далі оголосять, що ви поширюєте ІПСО. А якщо не припините ставити запитання — згадають Службу безпеки України, контррозвідку, кримінальну відповідальність і необхідність вами «зайнятися». Я спостерігаю цей механізм на власному досвіді вже не вперше. Причому теми моїх публікацій різні, а спосіб персональної дискредитації напрочуд схожий.
Змінюється предмет критики. Не змінюється прагнення перевести розмову з фактів на лояльність автора державі.
Таврування незгодних із діями антинародної влади «агентами Кремля» без жодних доказів — це не боротьба з російською агентурою. Це інструмент політичної дискредитації, залякування та витіснення незалежної критики із суспільного простору. Його призначення очевидне: не відповідати на незручні запитання, а зробити небезпечним саме їх постановлення. Не спростовувати факти, а знищувати довіру до того, хто їх оприлюднив. Не виправляти державні провали, а перетворювати їхнього дослідника на об'єкт підозр і публічного цькування.
У цій конструкції все перевернуто догори дриґом. Не чиновник звітує, куди поділися державні гроші, чому не виконані програми, чому громадяни зазнають свавілля та чому столиці бракує енергетичної стійкості. Натомість громадянин має виправдовуватися, чому він наважився про це запитати. Його змушують доводити, що він не російський агент, не провокатор, не ворог держави. Це і є інверсія відповідальності: влада, яка повинна бути підконтрольною суспільству, опиняється над критикою, а суспільство — під підозрою.
Особливим когнітивним збоченням є використання війни як морального шантажу. Поки справжні справи про російську агентуру потребують складних розслідувань, доказів і судових рішень, для публічного таврування українця достатньо кількох слів у коментарі. «ІПСО». «Агент». «На тебе чекає СБУ». І все — людина вже повинна захищати репутацію замість продовжувати розмову про відповідальність державних посадовців.
Це не просто брудна полеміка. Це отруєння самої ідеї української державності. Бо держава, в якій патріотизм вимірюють покірністю чиновникам, перестає розрізняти служіння Україні та обслуговування влади. А коли ці поняття зливаються, будь-яке свавілля можна прикрити державними інтересами, будь-яку незручну правду оголосити ворожим наративом, а будь-якого незалежного громадянина — небезпечною особою.
Україна — не Зеленський, не Офіс президента, не Кабмін, не парламентська більшість і не державна бюрократія. Усі ці інституції та посадовці здійснюють владу на підставі Конституції й закону на базі мандату від народу. Вони не володіють Україною, не мають монополії на патріотизм і не уповноважені вимагати безумовного схвалення власних рішень. Держава існує для захисту народу, а не для захисту чиновників від народу.
Тому висновок мого дослідження такий: коли за критику мобілізаційного свавілля, медичних закупівель, цифрового контролю, державної корупції чи київських блекаутів людину без доказів записують до російської агентури, об'єктом атаки стає не лише її репутація. Об'єктом атаки стає саме право українського суспільства контролювати владу - саме це повинен зрозуміти кожен читач. Сьогодні таврують мене. Завтра — журналіста, підприємця, військового, лікаря чи громадського активіста. Післязавтра — будь-кого, хто наважиться вимагати пояснень від людини у високому кабінеті. Бо якщо суспільство погодиться з таким правилом, чиновникам навіть не доведеться забороняти критику. Громадяни почнуть мовчати самі, побоюючись, що наступний незручний допис обернеться публічним обвинуваченням у зраді.
А мовчання суспільства — найзручніший режим для безконтрольної влади.
В Україні склався абсолютно злочинний, аномальний для демократичної країни парадокс. Людина, яка залишається у власній країні, працює, сплачує податки, критикує державних чиновників, виступає за український суверенітет, законність мобілізації, захист національної економіки й відповідальність влади, ризикує отримати звинувачення у проросійській діяльності буквально за один допис у Facebook. Натомість представники старих політичних середовищ, пов'язаних із фігурантами справ про російський вплив, маючи російські і ізраїльські паспорти можуть продовжувати успішні кар'єри у вищих ешелонах державної влади.
І останнє. Найбільший подарунок російському агресору — Україна, в якій громадяни бояться критикувати власну владу, а чиновники звикають вважати будь-яку незалежну думку загрозою своєму становищу. Московії не потрібна сильна українська правова держава з відповідальними інституціями та вільним суспільством. Їй вигідні страх, безправ'я, взаємна недовіра та руйнування зв'язку між народом і державою.
Тому не треба прикриватися боротьбою з Кремлем, щоб виправдовувати цькування українських критиків.
Україна належить українському народові. Влада зобов'язана відповідати перед ним. І жодна кампанія дискредитації, жодні погрози СБУ та жодне тавро «агента Кремля» не можуть скасувати цього права.
Не громадянин повинен доводити чиновнику своє право критикувати. Це чиновник повинен доводити громадянину законність і результативність власних рішень. Крапка. Я не збираюся складати іспит на українськість перед тими, хто плутає Україну з владною протермінованою адміністрацією.
Україна — не власність чиновників. Патріотизм — не монополія влади. А громадянська критика — не державна зрада, зрештою, те, чим займається протермінована влада зараз - більше підходить під її визначення
