«Я не збираюся йти у відставку. Ця війна — моя відповідальність».
Яка витончена формула чергової хуцпи найвеличнішого. У світі дорослого державного управління слово «відповідальність» має чіткий, матеріальний вимір: відставка, трибунал, політична ліквідація чи кримінальний вирок за управлінський провал. Але в українських реаліях «моя відповідальність» перетворилася на метафору абсолютної безкарності. Це звучить як: «Я все провалив, але керуватиму далі, бо ви ж не знайдете нікого іншого». Хірург, який через профнепридатність ріже пацієнту не те горло, не має права заявляти: «Це моя відповідальність, тому скальпель я з рук не випущу». А пацієнт у цей час чомусь має аплодувати такій «мужності».
Але трагізм ситуації українства набагато глибший. Звісно, він не піде. Бо відставка в реаліях ручного управління — це момент, коли спадає імунітет, і перед колишнім лідером постає рахунок за кожен інституційний провал, за кавові закупівлі, за провалені фортифікації, за бусифікацію і за мільйони напханих кишень тих, хто присмоктався до воєнних потоків.
Термін повноважень сплив ще у травні 2024 року. Проте в умовах воєнного стану виникла чудова юридична петля: вибори проводити не можна (і це об'єктивна реальність війни), а отже, крісло стає довічним бункером безпеки. Виникає блискуча маніпуляція: за законом мандат вичерпано, але за логікою виживання самої верхівки владу не можна віддавати ні за яких обставин, бо відставка автоматично переводить людину з категорії «верховного лідера» в категорію підслідного.
Імунітет стає індульгенцією: чим гірше управляється держава, чим глибші провали в мобілізації та економіці, тим міцніше політичне керівництво тримається за крісла, прикриваючись сакраментальним «немає альтернативи». Поки суспільство ковтає цей сурогат відповідальності без наслідків, система продовжує знищувати власний народ зсередини, перетворивши державу на політичний театр, де квитки оплачуються кров'ю на фронті й руйнацією економіки в тилу
