Я була в Яд-Вашем – в Національному Меморіалі Катастрофи і Героїзму в Ієрусалимі.
У мене були навушники, я підходила до експонату, натискала на номер і слухала.
І тоді, мабуть, у мене вперше в житті розболілось серце. Я ходила залами з обличчям, залитим сльозами. І всі, хто ходив тими залами, були з такими самими обличчями.
Ніколи знову. Господи, ніколи знову! Ну як, як це можна витримати?! Як може людина, ЛЮДИНА, творити подібне?!
Я багато читала і продовжую читати про Другу світову війну – і документалістику, і документи, і художню літературу.
Я читаю різні дослідження. Я намагаюсь зрозуміти, що відбувалось з людьми за короткий проміжок часу, що вони ставали нелюдьми.
21 століття. Центр Європи. Село Піски-Рідьківські, Харківщина. Катівня. І коробка з вирваними зубними коронками, з вирваними зубами!.. Полонені – місцеві жителі, воїни АТО, військовослужбовці. Місцеві жителі розповідають про те, як людей закопували живцем…
Немає слів і сил. Я боюсь навіть уявляти тих, над ким так знущались. Солдатський жетон. Автомобільний номер з українським прапорцем. Дроти з мотузками...
Ми маємо їх знищити. У нас немає інших варіантів.
