Конституційною більшістю у 303 голоси вона підтримала ініціативу Президента Петра Порошенка та скасувала позаблоковий статус України у зовнішній політиці.
Горезвісний «позаблоковий статус» багато років був останнім сховищем проросійських негідників. Як тільки всерйоз заходила мова про інтеграцію України до Євросоюзу чи НАТО (особливо НАТО!), прокремлівські сили починали голосити про те, що, мовляв, будь-який рух на Захід – це порушення «нейтралітету». Який, свого часу, проголосували «регіонали» з комуністами, прийнявши закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України». Щоправда, штовхати нашу країну до «братніх» московських обійм, у організації типу Митного союзу чи ОДКБ, ніяка «позаблоковість» цим громадянам не заважала. Тоді ще не було інтернет-мему «ви не розумієте, це дещо інше», проте подібний підхід використовувався широко, як бачимо. І лише російська навала 2014-го остаточно поставила крапку у дискусіях між прихильниками західного шляху розвитку та прибічниками «багатовекторності». Стало зрозуміло: протистояти скаженому агресорові можна лише разом з союзниками. Тому Україні потрібне НАТО та потрібний Євросоюз.
З тієї самої пори, коли Президент запропонував, а парламент підтримав відмову від старої політики «і нашим і вашим», Україна зробила багато кроків у напрямку до цивілізації. Тут і безвіз з ЄС, і реформи в армії, покликані наблизити її до стандартів НАТО, і створення незалежних антикорупційних органів, і корпоративне управління у держпідприємтсвах, і спільні військові навчання з західними країнами, і ще величезний об’єм політичної та дипломатичної роботи. Своєрідним вінцем проєвропейського п’ятиріччя, перед самим кінцем каденції Петра Порошенка, став зафіксоване у Конституції прагнення України до ЄС та НАТО. І, хоча дехто називає це лише декларацією – з того моменту ніхто в Україні більш не зможе офіційно проголосити проросійський політичний курс.
Звісно, ключове слово – «оффіційно». Бо нинішня влада, лишаючись прозахідною на словах, реально намагається побудувати в Україні пострадянську деспотію на кшталт Білорусі та Туркменістану. Тобто, зробити те, на що не спромігся навіть Леонід Кучма, який мав набагато більше ресурсів та можливостей. З одного боку, цікаво дивитись, як вони розбивають лоба у цих марних спробах. З іншого – розбивають, може, й вони, а боляче чомусь нам усім.
