Красива південна Слобожанщина. І бідова якась. Якось цього разу особливо наклалося в Ізюмі. Ну геть сюр-картинка: скалічене містечко, провалені під’їзди п’ятиповерхівок, вирвані шмаття стін, спалені остови будинків, а поруч із зафанереними – вже нові вікна, десь вже підремонтовано, люди по справах, машини, майже літня спека і просто девізом усього – вивіска на дверях крамнички: «Ми працюємо». Два ДСПшних щита, де колись були вікна, і ось це от вперте «ми працюємо…».
А над усим, «на Семи Вітрах» – монумент жертвам Голодомору і радянське гігантичне одоробло. «Визволительска» пропаганда виявилась нестійкою до реалій нового нашется «визволителів» - порепана. Настомість виявилась досить зручним тлом для графічної передачі нових сенсів.
…
«Ми живемо…»
Наслідки російської присутності в Ізюмі вже видно на гугл-мапах – поцятковані полі обабіч траси, траекторії гусениць, окопи, позиції арти, скелети будівель. Практично до початку Донецької… а от Долина для шарових карт досі ціла. Ніби-то в ній ще є дахи і стіни.
Ми поїхали цією дорогою через 10 днів після того, як Ізюм звільнили і по Е40 можна було знову дістатися на Слов’янськ. Тоді в Долині була пустка. Ми ще думали, що життя сюди більше не повернеться – нікуди вертатися. Зараз, як з горбочка скочуєшся вниз, життя здалеку маякує – «я тут, фіг мені хтось завадить». Життя маякує затягнутими синьою плівкою дахами. Коли гугл оновить карти, сині плямки життя буде видно дуже добре.
…
«Вони – є…»
Звісно можна було б написати, про болючий урок, іспити і прозріння, але краще мати холодний душ – окупація не вилікувала місцевий люд від російської залежності. Ждуни є. Напевно вони є в покаліченому Ізюмі, точно є в Слов’янську і Краматорську. Є. Чекають. Гидять.
І тут промотуєш пейзажі вздовж дороги – зараза, яка ж красива земля! От візьми, прибери до бісової мами радянський архітектурний несмак, домалюй затишні фільварки, фермерські садиби, маленькі містечка із ошатними різнокольоровими маловисотними будинками, порозкидуй зони відпочинку по ярах і гаях… ну живи ж собі в задоволення – дали б фору усім Європам.
Але ж ні… треба було викосить рідне населення голодами, завезти остарбайтерів імперських, спотворити землю індустріальною гігантоманією, засрати голови людським масам, виліпити з них рабів. От ті гниди рабські і чекають, щоб їх рідне середовище вернулося.
…
«Ми – є…»
Звісно поруч зі ждунами та тими, кому байдуже під ким жить (такі також є – раби-лайт), є і Люди. З великої літери. Бо жити на красивій землі в супертоксичному середовищі і лишитися Людиною, це вартує дорого.
А ще є величезний вулик – збройники. Стомлені, часом злі, часом підкреслено веселі, дуже різні, геть не картинкові, не ідеальні – реальні. Інколи вони нагадують якийсь величезний циганський табір, особливо коли переміщення: різні габарити, форми, походження, свіжості, роздовбаності чи цілості.
Вони тобі раді, вони вдячні, вони ставлять питання, вони не добирають слів, коли оцінюють побачене-прочитане, вони щирі в емоції – хто зна, що буде далі, чого її економить ту емоцію?
…
Всю дорогу назад і добу ще ти відчуваєш особливий смак нового листя, степової терпкості, сонця, пилюки, пального, поту, ше якоїсь біди. А в голові крутяться картинки-марення – якою б красивою могла бути ця бідова земля. Із фільварками, садибами, чепурними містечками, річковими звивинами і запахами, які в полудень можна просто на кавалки, як хліб ламати…
…
Кожен ривок в бік війни має свій емоційний бік. Але кожен караван, це в першу чергу – Ваші гроші, котрі стали корисним вантажем для багатьох бригад. Дякую за допомогу, що Ви надаєте ГО «Справа Громад» - Ваші донати безцінні, їх завжди недостатньо, але для усіх нас «досить» настане тільки після війни. Хоча…
