1. З якої дати вести відлік цієї війни? Від дати референдуму в Криму? Від перших дій зелених чоловічків біля Верховної Ради Криму? Від розстрілу Майдану? Видається, що спричинити до руху велике колесо історії у цьому контексті могли дві події - побиття студентів 30 листопада 2013 року і день «голосування» людожерських законів 16 січня 2014. Саме вони спровокували перехід від мирного протистояння на Майдані до гарячої фази. Обидві події відбулися врезультаті виконання українськими політиками порад із Москви. Тогочасна верхівка вже розуміла, що Майдан, як важка зимова хуртовина, зовсім скоро змете її і позбавить залишків влади. Критичне реагування і регулювання через Майдан - особливість саме української політики. Майдан не може бути замовним і провладним так само, як і локальним. Усі спроби влади та російських шпигунів влаштувати фальшиве «народне виявлення» (антимайдани, антиковідні та податкові майдани тощо) закінчувалися ганебною поразкою. Справжні Майдани змінювали владу, демонструючи безкомпромісну силу народу як її джерела. Тому, власне, будь-яка влада на майбутнє буде вимушена «домовлятися» з народом аби здобути від нього реальний представницький мандат. Саме тому тут не може довго протриматися будь-яка окупаційна влада без терору, без постійного пригноблення та закріпачення. Але і ці методи, як вже стало всім зрозуміло, не здатні зламати дух спротиву.
2. Росіяни на окупованих територіях діють у гібридний спосіб - жорстке придушення будь-якого інакомислення, мінімальна купівля місцевих еліт посадами та можливостями брати участь у розподілі «благ», створення міфічної реальності, насаджування ненависті до всього українського; залучення мешканців окупованих територій до дій, караних українським законодавством; пов’язування круговою порукою.
3. Від перших днів окупації на всіх територіях, захоплених армією агресора, діяли представники росгвардії, чеченці, фсб-шники, які змушували населення видавати ветеранів ато, українських активістів, членів патріотичних партій; вбивали, катували, залякували. Щоденною тезою було «ми прийшли сюди назавжди». Підприємці втрачали бізнес, мусили перереєстровуватися у окупантів або платити данину. В перші тижні війни виїзд через територію Росії був альтернативою складному та небезпечному шляху через лінію фронту. Серед тих, хто залишався на окупованих територіях, безумовно, багатьом довелося залишитися - через хвороби членів родини, вік, скруту. Комусь взагалі було байдуже, яка влада за вікном. Але було багато й тих, хто свідомо залишився чекати на окупантів, служити їм, радісно підтримувати окупаційну владу, працювати на «Великую Россию». Серед них: журналісти, вчителі, діячі культури, і працівники правоохоронних та судових органів.
4. Хтось не встиг утекти разом із окупантами (настільки швидко заходила на звільнені території українська армія) і намагався переховатися під час «зачисток; хтось залишився свідомо, сподіваючись на добру волю своїх співгромадян. Однак, значна частина таких людей залишила домівки навмисне, щоб працювати на державу-окупанта на території Донбасу і Криму, збільшуючи свій «рахунок» перед Батьківщиною. Впевнений, що подібні «подвійні колаборанти» заслужили на дистанційні рішення судів вже зараз, до закінчення бойових дій. Так, це наші громадяни, навіть ті, хто отримав російське громадянство, а тому вони мають отримати вироки українських судів, і тільки після відбування термінів та сплати штрафів, можуть бути звільнені від українського громадянства, як громадяни іншої країни.
5. Сучасна Росія не пробачає своїм громадам жодного вільнодумства, жодного розходження з офіційною позицією влади. З кожним днем виникає дедалі більше підстав для отримання терміну ув‘язнення. Найпопулярнішим є невизнання «спеціальної військової операції»; слово «війна» є майже забороненим, заробити на горіхи можна за висловлювання, яке не збігається з офіційною російською історичною думкою.
Статус «іноагентів», який отримують багато журналістів, діячів культури, опозиційних політиків є фактично перехідним статусом, кожному з таких людей доведеться обирати між вимушеною еміграцією та буцегарнею.
6. Спосіб, в який набираються «чмобіки» для війни в Україні, відомий. Насильство, залякування, зомбування, а головне - страх за життя. Приблизно таким чином забезпечується дисципліна в підрозділах, які перебувають на першій лінії. За спиною - ризик розстрілу за спробу втекти. Поруч - ризик для життя з боку командування у разі відмови йти вперед. Все це з кожним днем більше позбавляє «другу армію» боєздатності. Для того, щоб зрозуміти, які зразки радянської армії часів Другої світової взяті на озброєння, крім ґвалтування, знущання над мирним населенням та грабунків, варто згадати статистику 1939-1945рр.
Кількість смертних вироків для власних солдатів:
⁃ Британія - 40;
⁃ Франція - 102;
⁃ США - 146;
⁃ Німеччина - 7.810;
⁃ СРСР - 157.593.
Спробуйте поміркувати над цифрами: півтори сотні тисяч молодих хлопців було вбито тільки за офіційними вироками військового суду. А скільки вбито пострілом у спину? Саме це «можуть повторити» російські командири.
7. Сьогодні на нашій території - 300 тисяч російських військових: половина з них- реальні учасники бойових дій; решта - ті, хто забезпечує ці бойові дії (ті, хто приїхав для залякування мирного населення; ті, хто стоїть позаду бойових ліній і завжди готовий вистрілити в тих, хто відступає, або відмовляється воювати).
8. Дивно, коли, з одного боку - мирне життя тих, кого мобілізували, забезпечення сім‘ї, робота, звичне дозвілля та підтримка влади, а з іншого - смерть на несправедливій війні. В Україні все зрозуміло, подобні дії неминуче викликали би Майдан. У Росії особистий страх перед загибеллю на несправедливій війні не викликає суспільного незадоволення владою. Максимум, на що здатні росіяни - поскаржитися центральній владі на місцеву через порушення процедури призову, погані умови розквартирування, їжу, одяг та ін.
9. Ми не можемо розраховувати на те, що ці невмотивовані люди, які не вміють і не хочуть воювати, будуть тисячами здаватися в полон, як в 1941 році радянські військові. Поки що вони поставлені в умови, коли на полі бою змушені захищати своє життя, як відбувалося в часи Другої Світової після наказу «Ни шагу назад», який прирівняв ціну життя радянського солдата до нуля. Тільки в момент, коли російська армія масово тікатиме, потрібно готуватись до такої ж масової здачі в полон, бо тим, хто відступає, немає місця в Росії.
10. Коли російська армія побіжить, почнеться і безсистемна евакуація колаборантів. Ті, хто міг - найзаможніші та впливові, давно відправили свої сім‘ї «на материк», як вони кажуть. Інші - до останнього будуть очікувати можливості домовитися з Заходом для Путіна про якісь лінії зупинення українських військ. На момент підписання, на 23 лютого, можливо, навіть, на 17 березня 2014 року, на рік, на сім років, на формулу Штанмайера, на нову формулу Кіссінджера, на майбутню формулу чергового Орбана або когось ще, які будуть шукати аргументи «за», щоб залишити всю цю нечисть на українській землі.
11. Щоденно ми чуємо про українські ракети, які прилітають по казармах окупаційних військ в Донецьку. ЗСУ щоденно відправляє сотні окупантів цілими ротами і взводами на концерт Кобзона або на мітинги до Жиріновського. Впевнений, що, після звільнення Сватового та Старобільська, подібні концерти та мітинги отримають підкріплення з казарм в Луганську, а після входу українських військ до Мелітополя, незвична музична активність прихильників Кобзона почнеться в Криму. Цей процес може прискорити отримання нами більш далекобійних снарядів для Хаймарсів від США або їхніх аналогів від Британії. Відлік почався.
Слава Україні!
Красовицький щоденно
