1. Для себе початком відліку війни я вважаю 16 січня 2014 року, день ухвалення під тиском російських радників людожерських законів, які поставили майданівців у статус заколотників, які хочуть знищення державного устрою. Саме після цього почалися бої на вулиці Грушевського, штурм «Українського дому», арешти автомайданівців.
2. Злочинна українська влада втрачала залишки легітимності в очах українського суспільства. У Москві потирали руки, дії за сценарієм окупації Криму та південно-східних регіонів України було розпочато. Далі - побиття мітингувальників у Дніпрі та Харкові, розстріл Майдану, втеча беркутівців з Києва до Криму, і, нарешті, дивний маршрут українського Президента-втікача Януковича Сходом країни у декілька спроб, одна з яких виявилася вдалою.
3. Чи міг він залишитися? Впевнений, що міг. Чи потрібно було Росії, щоб він залишився? Ні, адже це залишило б шанс на те, що українці домовляться між собою про коаліційний уряд, позачергові вибори, зміни до Конституції. Росії ж було необхідно створити і підтримати за допомогою провокаторів картинку «наших бьют» для Сходу і Півдня, щоб у подальшому знести легітимну українську владу в максимальній кількості областей. Мабуть, з «колективним Заходом» Росія мала перемовини про майбутнє України, або з кимось з лідерів мала навіть тіньові домовленості про «червоні лінії». Після смерті Путіна або краху російського режиму, вочевидь, буде багато зацікавлених у оприлюдненні інсайдів з обох боків.
4. Українське суспільство виявило стійкість до російських провокацій. Дніпро та Миколаїв не підтримали розхитування «російської весни» завдяки діям місцевих еліт, Одеса прийняла сильне протидіюче через події 2 травня на Куликовому Полі, Харків став місцем відкритого протистояння і перемоги українців у боротьбі за адміністративні будівлі. На той момент Росія була неготова до більш серйозного бійки.
5. Донецьк, Луганськ, Крим. Місцеві еліти були серйозно заражені сепаратизмом ще тоді: вони були готові повірити у будь-яку казку росіян про світле майбутнє без України. Далі були вісім років, у які Україна «домбила Бомбасс», і одинадцять місяців, коли обстріли і пожежі стали реальністю всюди, де ступив черевик російського окупанта.
6. Сьогодні ми розуміємо, що протягом найближчого року постане питання звільнення всіх українських територій, включно з Донецьком, Луганськом та Кримом. У 2021 році я був в Олешках, Каховці, Новій Каховці, проїжджав Мелітополь. Краєвиди мирних сонечних розслаблених міст досі стоять у мене перед очима. Я дуже хочу в цьому році проїхати тим самим маршрутом, на свої очі побачити те, що там залишили окупанти. Після візиту до Ізюма та Шевченкового, на рідну Харківську землю, я більше місяця почувався розгубленим та хворим. Мені тяжко було уявити, до чого могли дійти люди, щоб знищити мирні населені пункти; бачити мертві поля, з яких вже ніхто не зможе зібрати врожай, вирощений у 2022 році, безлюдні села, дн не залишилося мешканців, трупи загарбників в посадках та остови згорілої ворожої техніки. Страшно подумати, що я побачу на колись квітучому українському Півдні після року панування на ньому варварської орди.
7. В Луганську та Донецьку востаннє був у 2012 році. Луганськ був абсолютно випалений сонцем, запилючений, дуже провінційний і, як мені здавалося, відсталий від сучасної України на десятки років. Дістатися туди можна було або не дуже комфортним старим АНом, або потягом, який, цілуючи полустанки, повз від Харкова близько десяти годин. Ризикувати їхати розбитими дорогами на авто не було бажання. Я обов‘язково поїду на Луганщину. Впевнений, ми відновимо Лисичанськ та Северодонецьк, і люди повернуться в ці міста. Але це буде не одразу. Пам‘ять тих, хто там загинув - як військових, так і цивільних, - буде вшанована. Відновлення міст з такого рівня, як зараз, - це, фактично, нове будівництво. І я не знаю, чи створення величезних виробництв з нуля буде необхідним.
8. Донецьк під час Евро-2012 був містом-святом. До нього було запущено сучасні швидкісні потяги з Харкова та Дніпра, київська траса була відновлена зі звичайного напіврозбитого стану, новий аеропорт імені Прокоф‘єва приймав іноземців, готелі в центрі були переповнені, а стадіон був справді зручним і, здавалося, багато років він буде центром життя міста. Останній спогад перед від’їздом - книгарня на перпендикулярній бульвару Пушкіна вуличці, повна коштовних російських подарункових видань, в якій не знайшлося місця жодній книжці українських видавців. Величезне місто, столиця регіону, зараз є містом-привидом, забитим складами зброї, місцями розташування бандитів з РФ. Та невеличка кількість мешканців, що залишилися з доокупаційних часів, або повністю деморалізована і психічно виснажена, або морально знищена російською пропагандою. Ті, хто довіряє ЗСУ та українській владі - виїхали; чоловіків здебільшого мобілізовано та вбито, пенсіонери доживають своє життя в жаху від спілкування з численними угрупуваннями кавказців, бурятів, росіян під різними «дахами» та командуваннями. Звільнення цього міста, важливого для нашої країни, попереду. Маю надію, що, коли остаточно припече, росіяни дуже швидко залишать його, як звільнили від своєї присутності Херсон. І мені важко сказати, що буде далі. Думаю, сьогодні мало хто знає механізм майбутнього повернення окупованої вісім років частини Донбасу до спільного життя з «Великою Україною».
9. У 2021 році, в дуже зимньому березні, я проїхав машиною з Харкова через Слов‘янськ, Лиман, Мар‘їнку, Волноваху до Маріуполя. Гарні дороги. Працюючі виробництва. Ілюмінація. Я мало спілкувався з цивільними. Більше з військовими та нацгвардійцями. Мене, як і раніше, вражали ці люди, які розуміли більше, ніж я, про майбутню війну. З повністю відновленої Мар‘їнки було видно південно-західну частину окупованого Донецька. Траса проходила в 700м від КПП. Місто-супутник Донецька вже сім років на той момент жило окремим життям від метрополії. Продовольчі магазини виглядали повноцінно, навіть бібліотека проводила тендер по закупівлі нових книжок. Україні вдалося «перетравити» жахливе сусідство.
10. Маріуполь зустрів планами розвитку міста, як нової столиці українського Донбасу. Планувалося створювати нові ВНЗ, щоб відтягнути молодь з окупованих територій. Пошкоджені в 2014-15 роках будинки на «Східному», в центрі, які я пам‘ятаю сильно пошкодженими, було відремонтовано. Стояло питання про розширення потужності руху Укрзалізниці на Запоріжжя. Скільки пройде після звільнення Маріуполя до повноцінного повернення населення, мені складно сказати. Багато хто загинув, багато хто був за ці місяці повністю зомбованим «русским миром». Велика кількість населення працювала на заводах, які повністю знищено. Бібліотеки згоріли. Чи будуть росіяни залишати за собою випалену землю? Питання риторичне. Чи можливо відновити мирне життя в місті, від якого - 30 кілометрів до кордону з країною, яка знищувала це місто, - це питання актуальне не тільки для Маріуполя, а й для Харкова, який витримав цю навалу, але дуже сильно змінився.
11. Крим. Це була частина мого життя. Дача біля Євпаторії, поїздки машиною по півострову: від Коктебелю на Сході та до Оленівки на Заході. Друзі на ЮБК, книгарні, бібліотеки, щорічний бібліотечний форум у Судаку, літак з Борисполя у п‘ятницю ввечері та потяг до Харкова вкінці дня у неділю. Читання книжок на розкладачці під абрикосовим деревом. Візити до Бахчисараю, дегустація вина на приватних виноградниках. Зустрічі друзів-письменників з Києва та Львова з читачами в Севастополі. Грузинський ресторанчик біля Алушти. Подорожі гірськими заповідниками. Море.
12. Все це було до 2014 року. Остання моя поїздка в надії витиснути з чиновників зрадницького кримського уряду борги за книжки, поставлені ще в 2013 році, почалася із затримання на вокзалі в Симферополі в переході на виході з київського потяга, людьми з сірими обличчями в сірих плащах, «знайоме обличчя, ти був на Майдані», «а, ні, ще гірше, ми тебе під час Майдану бачили по телебаченню».
Тоді ще була гривнева зона в Криму, ходили потяги, росіяни поводили себе впевнено, але впевненими до кінця не були. Я останній раз був в Криму 7 червня 2014 року. Ще приблизно рік я бачив Крим уві сні. Потім - відрізало.
13. Я знаю, що Крим буде українським. Я впевнений, що, коли ЗСУ будуть заходити на Кримський півостров, «Кримський міст - гордість Путіна та його прибічників, буде зруйновано. Залишки російської армії будуть вмирати тисячами, намагаючись сісти на останні кораблі, які будуть відходити під обстрілами з Севастополя та Феодосії. Ті, хто не встигне, спробують на човнах втекти з Керчі. Сотні тисяч військових та гебешних пенсіонерів, якими Росія «колонізувала» український Крим, до того часу накивають п‘ятами, і, я впевнений, вони це зроблять одночасно с десятками тисяч колаборантів і зрадників, які в 2014 році святкували окупацію і вислужувалися перед окупаційним режимом. Московські попи та вчителі, що приїхали на півострів просувати «русский мир» можуть не встигнути через велику чергу, а російські бізнесмени та політики, що побудували свої палаци на ЮБК, мабуть, втратять свої гроші через незаконність цих забудов. Квітучий в 2013 півострів буде очікувати доля території майже без населення.
14. На жаль, я не знаю, чи я хочу це бачити. Більше того, я не знаю, як я буду після всього, що відбулося, сидіти десь на набережній Ялти з келихом масандрівського вина. Мабуть, поки що - без мене. Дуже гірко зізнаватися, сьогодні Крим - не мій. Повинен пройти час після звільнення, коли це перестане бути боляче.
