1. З кінця квітня Захід почав вірити у можливості українського спротиву російській агресії. Росія, розуміючи відсутність і неможливість на той момент мобілізації та катастрофічну перевагу в артилерії, сконцентрувала власні можливості на Луганщині та Донеччині і почала виконувати настанову Чахлика про остаточне приєднання Донбасу. На той момент Росія дуже повільно та стримано вела діалог через посередників з Україною та Заходом, маючи завдання-мінімум «Донбас, вся Харківщина, вся Херсонщина та Запоріжжя, та завдання-максимум «знищити українську армію і потім вибрати форму контролю за Центром та Заходом України». Тим часом російські «аналітики» та пропагандисти (а це майже одне й те ж) спокійно ставилися і до постачань, і до санкцій, які з такими труднощами витискала українська дипломатія з європейських країн та інших союзників США. Рівень кризи зі снарядами змушував замислитися над тим, що українцям через певний час просто не буде чим воювати. Запас міцності російської економіки сильно перевищував косметичні санкції перших місяців війни, а такі країни, як Німеччина, відверто казали союзникам про те, що війна скоро закінчиться, а втрати німецької економіки від припинення постачання російських енергоносіїв будуть відчутні. Британський прем‘єр Джонсон, на відміну від більшості союзників, вірив в український спротив, фактично заблокував можливість української сепаратної домовленості на перемовинах у Туреччині, гарантувавши максимальну власну участь в домовленостях на рівні НАТО. Вже в травні-червні, коли встановилося найгірше співвідношення в артилерії (в 12-15 разів), відбувся перший позитивний злам у постачаннях, поїхали гаубиці, а за ними «Хаймарси». Повільно і невпевнено. Результат не змусив на себе довго чекати і виявився суттєвішим, ніж очікували західні та російські експерти.
2. Починаючи з червня логіка західної допомоги Україні ґрунтувалася на таких тезах:
⁃ постачання не має послаблювати обороноздатність країн НАТО.
⁃ постачання повинно вирішувати критичні завдання України;
⁃ зброя не має пошкодити щось суттєве на території Росії;
⁃ росія не повинна відчути майбутню катастрофу, всі зміни на фронті мають бути еволюційними, системний наступ ЗСУ може спровокувати ворога;
⁃ кожна наступна одиниця озброєння повинна бути узгоджена великою кількостю країн (але не всіх);
⁃ кожне постачання техніки починається після навчання (навчання може бути розпочато задовго до узгодження рішення);
⁃ паралельно посиленню хвилі військової техніки в бік України посилюється і фінансування мирних потреб України, підтримки енергетики, постачання палива, гуманітарних галузей, біженців тощо;
⁃ максимальна, навіть занадто, суспільна дискусія про необхідність підтримки України урядами весь час збільшує кількість симпатиків України і рейтинг сил, які за цю підтримку голосують. Навіть такі країни, як Італія та Іспанія, з великою схильністю до підтримки росіян, включилися в цю дискусію.
3. Єдиним винятком з цієї «повільності» є балтійські країни, Польща і Чехія, а з часом - Фінляндія, Швеція та Данія, які йдуть на крок, або й два кроки попереду: віддають нам вантажами та грошима значну частину власного військового бюджету, тиснуть на союзників по НАТО, розуміючи, що, у випадку перемоги Росії над Україною, вони - наступні. Найбільшими розчаруваннями є Угорщина, яка завжди під тиском сусідів підтримує колективні рішення, але щоразу намагається відтягнути допомогу у датах, а санції - у дієвості. Грузія, яка, втративши в результаті російської агресії п‘яту частину території, маючи досвід щирої української допомоги і підтримки і в 1991-92, і в 2008 роках, тим не менше зайняла мляву позицію мовчання, відмовилася повернути українську зброю, прийняла захмарну кількість росіян, яка вже впливає на демографію великих міст країни.
4. Після візиту українського Президента до США ситуація принципово змінилася.
Розуміючи, що, на перший погляд, українська армія стікає кров‘ю під Соледаром, Кремінною та Бахмутом, на другий - мирне населення України має дедалі все більше проблеми з енерго- та теплопостачанням в результаті російських обстрілів ракетами, а на третій, - Росія згрупувала нову, хоч, може, і останню, сильно озброєну величезну армію біля лінії вогню для нового наступу, Сполучені Штати оголосили про суттєве збільшення постачання різного рівня ППО та ПРО, але головне, що було анонсовано надходження наступальної зброї - сучасних БМП, МРАПів, які можуть пройти по мінних полях, високоточних снарядів у більшій, ніж завжди, кількості, додаткової артилерії. Вже після чергового, восьмого, Рамштайну, за підтримки Британії, яка першою заявила про готовність поставити танки. Під жорстким тиском польського прем’єра було оголошено про постачання сучасних танків німецького виробництва, а згодом, і «Абрамсів» виробництва США.
5. Всі чекали на наступні кроки. Сьогоднішня організація Росією військового постачання базується на тому, що українці не можуть поцілити в скупчення техніки, військ та складські приміщення віддаленішу за 80 км. Це означає необхідність ракет для РСЗО, які летять на 150-250 км, літаків (або переоснащені МіГ-29, або F-16, А-10, або британські, французькі, шведські сучасні військові літаки наступного покоління зі ще більшими можливостями, які можуть нести зброю, що знищить російське фронтове ППО і надасть можливість українцям контролювати небо над наступаючою бронетехнікою.
6. Всі розуміють, що Росія сконцентрувала армію для наступу не тільки для продовження «пішохідних» атак «окопного м‘яса», яке абсолютно не береже їхнє командування. Півтори тисячі танків і три з половиною тисячі бронемашин поїдуть, як тільки буде змога. Земля або повинна для цього замерзнути, або достатньо висохнути після потепління. Атаки на Вугледар та Кремінну показують невисоку поки ефективність використання бронетехніки в умовах теплої зими, значна частина її була знищена. Захід фактично зміг замістити російські енергоносії у власному енергобалансі і вводить все більш жорсткі санкції на російську економіку. Саме зараз вирішується доля атомно-енергетичного співробітництва, блокування чергової частини російських банків, в тому числі і тих, які мають зарубіжний капітал і за рік не пішли з російського ринку. Всім у світі стало зрозуміло: Росія не виграє цю війну. Росію не будуть добивати воєнним способом, але санкційні механізми будуть стискати зашморг і після української перемоги. Тепер постало питання: чи є сенс Європі йти в питаннях підтримки України за діями американських союзників чи є сенс очолити цю підтримку, в тому числі і критично важливими озброєннями?
7. Рішуча підтримка британців, особисто Ріші Сунака, переможні зустрічі Володимира Зеленського в Лондоні перед візитом до Парижа та Брюсселя, обумовили порядок денний цього візиту на континент: літаки, сучасна далекобійна артилерія, військово-морська техніка, в тому числі, надводні та підводні дрони, різке збільшення постачання танків. Саме зараз, напередодні чергового Рамштайна, виковується зброя перемоги. Україна має близько двох місяців до початку власного наступу. Бажано до того мати можливість дистанційно знизити наступальні можливості ворога.
8. Як я сказав раніше, ніхто не планує захоплювати Брянськ або Ростов. Проте швидке звільнення окупованих у 2022 році територій може поставити питання звільнення Криму, який Росія вважає канонічно російським, вже наприкінці цієї весни. Панічні настрої, які може викликати вихід ЗСУ на узбережжя Азовського моря, з якого далекобійна залпова артилерія дістане до будь-якої точки Криму, включно з незаконною забудовою під назвою «Кримський міст», можуть повторити історію 1917 року, коли фронтові частини стають революційними, і, в інтересах частини російського керівництва, яка хоче залишитись при владі, повертають автомати в бік власного уряду. Це - не фантастичний сценарій. Протягом останніх 106 років, Росія-СРСР двічі розсипалася, як картковий будинок.
Цю війну Чахлик починав, як запланований тріумф, продовжує, як вимушене затягування часу, а закінчить, як «друга поспіль геополітична катастрофа Росії».
Красовицький щоденно
