Ми познайомилися на семінарі, який читав на факультеті журналістики Московського університету європейський кореспондент однієї з головних радянських газет. Високий спортивний хлопець приїхав на цей семінар з іншого інституту на протилежному кінці Москви. В його щирій захопленості Європою по інший бік вже майже зітлілої «залізної завіси» не було б нічого дивного – всі ми в ті часи марили «справжнім» світом, – якби не одна географічна особливість.
Він був з Пхеньяна. Був із Пхеньяна і водночас знав і розумів Європу краще за багатьох з нас. Але і Корею, яку ми зовсім не розуміли, також знав і розумів всупереч пропагандистським нашаруванням.
До певного моменту я намагався не говорити з ним про корейську політику – тим більш, що він пояснив мені, що походить із простої сімʼї. Але в певний момент я згадав у розмові прочитану (а швидше почуту по якомусь західному радіо) новину про таємниче зникнення одного з північнокорейських чиновників. І він якось мимохіть відповів, що цей чиновник, принаймні ще кілька місяців тому, нікуди не зникав – це якась вигадка. Я, звісно, запитав, звідки він може про таке знати, й отримав відповідь, що цей чиновник (до речі, член політбюро ЦК партії) – товариш його батька.
– Але ж ти сказав, що з простої сімʼї! – не витримав я.
– Звісно, з простої, – здивувався він. – У нас одна непроста сімʼя – сімʼя Кім Ір Сена. Династія…
Авторитаризм створює безліч варіантів нещасть, тому його, як і всякий хворобливий стан, вивчати значно цікавіше, ніж розмаїту, але повторювану демократію. За часів демократії відбуваються підйоми і кризи, будуються мікрорайони і пологові будинки, політики до охриплості дебатують про податки, але ти завжди знаєш фінал – будуть нові вибори, зміна влади, нові люди, нові підйоми й кризи… А в авторитаризмі обличчя, як правило, одне і фінал непередбачуваний – ось де справжня антична драма, ось де повороти темних доріг! Хто наприкінці 1940-х, коли Сталін встановлював комуністичні режими в Європі й Азії, міг уявити, що маленький радянський офіцер створить на частині Корейського півострова справжню спадкову монархію під червоним прапором!
Хоча передумови для цього, до речі, були вже тоді. Ані Сталін, ані Мао не сприймали Північну Корею як справжню державу, бо сподівалися встановити свою владу над усім Корейським півостровом. Уряд у Пхеньяні, таким чином, був саме урядом окупованої території – і хто знає, якою би була доля його керівників, якби їм вдалося виконати наказ Москви і Пекіна й зафіксувати владу над всією Кореєю. Як би там не було, Сталін не став призначати лідером частини Кореї очільника корейських комуністів Кім Ду Бона, а довірив владу колишньому партизанському ватажкові й радянському офіцерові, капітану Червоної армії Кім Ір Сену – приблизно так, як після окупації частини Донбасу Путін довірив керівництво окупованої території Олександру Захарченку. І, найімовірніше, на Кім Ір Сена очікувала б доля цього «польового командира», якби не його програш у Корейській війні. Цей програш, з одного боку, зменшив значення Кіма в очах Сталіна і Мао – а з іншого, створив умови для повного контролю товариша капітана (тепер уже, звичайно, маршала) над захопленим Красною Армією шматком корейської землі. І знову-таки: Кім Ір Сен не був партійним функціонером, чиновником з Комінтерну, ідеологічним догматиком. Він був простим селянським хлопцем, який завоював своє майбутнє зі зброєю в руках. Не знаю, чи читав він якісь комуністичні книжки – хоча його мемуари переконують, що не дуже. Але він хотів стати справжнім корейським монархом – і він ним став. Став всупереч самій системі комуністичної номенклатури, яка все ж таки передбачала все оце колективне керівництво, пленуми, засідання – а передачі влади від батька до сина не передбачала. Став всупереч відвертому презирству з боку «старших товаришів», які продовжували сприймати його як найманця на чолі окупованої ними колись території і навіть з візитами не навідувалися – ніколи за весь час існування Радянського Союзу не прилетів жодний із генсеків, готових їхати по всіх європейських столицях «соцтабору», летіти на Кубу і цілуватися в ясна з Фіделем, навіть до Монголії – але тільки не до КНДР! Але ж нікому серед усіх цих лідерів, що вітали Хрущова чи Брежнєва, стати монархами та створити династію так і не вдалося.
На це спромігся тільки маленький капітан, який перетворив своїх звільнених від японської окупації співвітчизників на стадо заляканих холопів і примусив їх повірити у незбагненну божественність свого катапультованого з Хабаровського краю сімейства.
Хоча й він, напевно, здивувався б, якби взнав, що тепер господар кремлівського кабінету гостює у його онука – копія дідуся, наша радість – і випрошує снаряди й солдатів для українського фронту.
Адже так може бути тільки тоді, коли маленький радянський капітан стає маршалом вкраденого світу, а країною радянських маршалів починає керувати маленький миршавий підполковник.
