Через кілька годин світло вмикають, але тепер вимикають воду. Бо днями росіяни цілеспрямовано били в одне місце, через що з водою й проблеми.
Будинок повністю на електриці, тому й тепло залежить від світла. Час від часу холодно, але вже звично і байдуже.
Тобто сучасне життя у прикордонні є спробою балансувати між обстрілами, холодом, темрявою й відсутністю води.
Але я маю неймовірну іншу сторону медалі: я маю плани. І мрії. І сили. І жагу до життя, й до змін. І паспорт громадянки України, а не того гнійника, звідки летять ракети. Хтось, читала, вбачає в цьому якийсь пафос? Дійсно? А що не є пафосним? Ниття? Песимізм? Зневіра? Втеча від себе, від причин і наслідків?
Прокинулись живими - це вже немаленький подарунок долі. Я так вважаю.
