Відомо, що в боях з бандою Стрєлкова-Гіркіна під Слов’янськом, вельми паршиво забезпеченим воякам ЗСУ і НГУ періодично протистояли особи дивовижно озброєні та екіпіровані, і такі, чия фізична й вогнева підготовка та бойова досвідченість викликала захват. Хто це були – дані різні. Говорять як про підрозділи спецназу ГРУ РФ, так і про службовців 45-го окремого полку спецпризначення ВДВ РФ. Відомо що біля 200 бойовиків – громадян Росії втекли зі Слов’янська 5 липня 2014 р. При чому всі вони були в тій колоні яка проскочила біля 4-го блокпосту і вийшла з міста – колону на 5-й блокпост (розмазану українською артою) сформували як раз з «аборигенів».
Російських військових не бракувало у бандах ДиРи і надалі. Про «відпускників» - російських військовослужбовців, які поїхали воювали в Україну ніби «під час відпустки» не чув хіба що ледащій. Хіба що ледащій не чув про «країну-воєнторг» яка постачала терористам все, від автоматів АК-100 (яких на озброєнні ЗСУ від роду-віку не було), до ЗРК «Бук» з якого був збитий малазійський «Боїнг». Відомо про цілі банди сформовані виключно з росіян. Звісно, російських військовослужбовців «обезличували» - відправляли з паспортами громадянина РФ, лишаючи всі військові документи на батьківщині, але військовими спеціалістами – снайперами, кулеметниками, мінерами, мехводами, артилерійськими навідниками, фахівцями з інформаційної війни – вони від того бути не переставали. Зрештою – і зі штатними частинами армії РФ українські вояки зустрілися набагато раніше за 23-24 серпня.
За словами вояків 95-ї аеромобільної бригади, перша їхня зустріч з реальним підрозділом російської армії, на українській території в них стався між 5 і 10 серпня біля міста Красний Луч (Хрустальний), під час знаменитого рейду 95-ї по тилах терористів. Звісно, про це було повідомлено у штаб АТО. Приблизно в той самий час з кадровими частинами російської армії стикнулися сили Сектору «А» - під час боїв у Георгієвки та Успенки. За словами офіцерів 80-ї аеромобільної бригади Георгієвку атакувала виключно російська десантура – ніяких сепаратистів там вже не було й близько. Очевидно – самих лише «відпускників і добровольців» стало масово не вистачати. Луганськ тоді уже сидів практично в оточенні і настрої серед терористів Луганди були відверто панічні – про це неодноразово розповідали в інтерв’ю самі бойовики. Звісно про всі ці деталі командування 80-ї аеромобільної повідомляло і в штаб Сектору «А», і в штаб АТО. Залучення штатних російських підрозділів, до речі, ситуацію не виправляло – українці вперто продовжували визволяти свою землю. 13 серпня сили Сектору «А» (80-а і 24-а бригади і батальйон «Айдар») звільнили Новосветлівку і Хрящевате і перерізали трасу Луганськ – Краснодон. По-факту, Луганськ був оточений – терористам лишалася одна єдина другорядна дорога уздовж ріки Сіверський Донець.
Ще одним районом, де зі штатними частинам російської армії стикнулися ще до 23-24 серпня був Сектор «Д». Після відходу в тил частин 79-ї, 72-ї, 24-ї бригад та інших підрозділів, які до 7 серпня перебували в оточенні, у штабу Сектора «Д» практично не залишилося військ. Підрозділи 51-ї бригади буле вже настільки вимочалені боями, що в бригаді шалено впала дисципліна. Не в кращому стані були й бійці 28-ї бригади. Дещо краще виглядала 30-а, але якщо 1-й батальйон (кадровий) виглядав молодцем і незважаючи на втому виконував поставлені задачі, у 3-му баті (сформованому переважно з мобілізованих) настрої лишали бажати кращого. Очевидно – було необхідно вводити резерви. Було необхідно знімати виснажені частини для відновлення боєздатності. Але штаб АТО цього зробити просто не міг – резервів він не мав. І сталося те що мусило.
У ніч з 12 на 13 серпня серед бійців Сектору «Д» поширилася чутка про колону у 50 танків що прямує з боку Росії – низький уклон мережевим «всепропальщикам». 13-14 серпня дня зустрічними ударами з боку Росії і Сніжного терористи ДиРи захопили прикордонні Маринівку і Степанівку. Дорогу з Росії на Сніжне, Шахтарськ і Донецьк знову опанували терористи. При цьому в оточення потрапила найбільш боєздатна частина Сектору – 1-й бат 30-ї бригади (командир підполковник Собко). Через місцевих мешканців бійцям 1-го бату 30-ки пропонували здатися, але ті послали терористів до відомої матері і продовжували тримати оборону. Проте…
Після масованого артобстрілу і під впливом оточення 1-го бату 30-ки, низка підрозділів 3-го бату 30-ї, а також 51-ї та 7-ї роти 72-ї бригади неорганізовано відступили в тил. Думаю, якби не оборона 1-го бату 30-ки в оточенні, Іловайський мішок мав усі шанси статися ще тоді. Зав’язалися бої біля Амвросієвки та Успенки. Один з моїх читачів написав мені, що він особисто бачив колону армії Росії біля Успенки 19 серпня. У штабі Сектору «Д» це чудово знали. 17 серпня 2014 р. розвідка Сектору «Д» ідентифікувала колону 18-ї окремої моторизованої бригади армії Росії неподалік від Сніжного. Було прийнято рішення – нанести по колоні удар тактичними ракетами «Точка-У». Дивізіон 19-ї ракетної бригади здійснив груповий пуск ракет по голові колони, потім (після надходження інформації розвідки про влучення) – такий самий груповий удар по хвосту колони, а потім колону старанно обробили установки «Смерч» 107-го реактивно-артилерійського полку ЗСУ. За даними розвідки 46 одиниць російської техніки з екіпажами «навіки переселилися в легенду».
А тим часом жарко стало знову таки в Секторі «А». Після втрати терористами Хрящеватого, на територію України зайшли чотири батальйонно-тактичні групи армії Росії і завдали флангових ударів, силам Сектору «А» що охоплювали Луганськ. Почалися зустрічні бої біля висоти «Сармат». Саме там 20 серпня була захоплена БМД з особистими речами російських десантників і серед іншого – журнал повірки одного з підрозділів 76-ї Псковської дивізії ВДВ. Всі захоплені документи були негайно передані в штаб АТО, ба більше – вони потрапили у пресу.
З усього переліченого – висновок. На 20 серпня 2014 р. мінімум два сектори в зоні АТО уже вели повноцінні бої зі штатними частинами армії Росії. При чому худо-гірко, українські війська утримували свої позиції і навіть здобували успіхи. В Секторі «А» 21 серпня була звільнена від терористів Луганди Станиця-Луганська. У Секторі «С» 15-17 серпня з плацдарму біля Дебальцева ЗСУ розвинули наступ в напрямку Жданівки та Нижньої Кринки і виставили там блокпости. Коли назустріч їм з Сектору «Б» розвинула наступ 95-а аеромобільна і 20 серпня звільнила Ясинувату, агломерація Горлівка – Єнакієво опинилася в оточенні.
Що ж тоді сталося 23-24 серпня? А сталося те, що Москва кинула в бій вже крупні маси своїх військ, позаяк стало очевидно, використання «відпускників і добровольців» спільно з окремими підрозділами армії РФ вже не діяло. Сталося те, що Москва більше не могла приховувати свою участь у конфлікті і втрутилася в нього відверто. Що зразу побачили на Заході. Смішними санкціями Москву смішать ще й досі.
Чому ж генштаб ЗСУ діяв саме так? Та тому, що Генштаб ЗСУ не знав коли саме Москва втрутиться відверто і чи втрутиться взагалі? Генштаб явно сподівався, що він встигне завершити оточення Горлівки та Луганська, подавити ці вузли бойовиків, перетворити ЛНР на не саму дотепну казку, і вивільнити сили для оточення Донецька та допомоги Сектору «Д». Генштаб виходив з досвіду попередніх дій терористів в оточенні. А їх було два типи. Або – терористи тікали з оточення під керівництвом своїх командирів (банда Стрєлкова так драпанула зі Слов’янська), або терористи тікали з оточення не питаючи своїх командирів (банда Мозгового так драпанула з Лисичанська разом із самим Мозговим). Це підтверджувала розвідка – терористи масово тікали з Донбасу. Зараз це підтверджують і самі бойовики – на 15-24 серпня 2014 р. настрої у них була панічні та поразницькі.
ЗСУ не вистачило буквально тижня.
Але й це не все. На всі події на фронті накладалися події всередині самих ДиРи і Луганди. Не варто їх забувати.
Гіркін-Стрєлков «міністром оборони і головою ради безпеки» ДиРи називався від 15 травня 2014 р. Щоправда «обороною ДиРи» він керував виключно зі Слов’янська – інших підрозділів у підпорядкуванні він по-факту не мав. Активність розвинута бойовиками на початку конфлікту свідчить – мета їхня була набагато ширша за просто опанування третини Донецької і Луганської областей України. Бойовики кинули спецгрупу «Мангуста» аби захопити Маріуполь. Гіркін-Стрєлков проігнорував втрату його бандою на фланзі гори Карачун, натомість висунув сили на Ямпіль та Красний Лиман – у напрямку Ізюму. Ці дії дають підставу припускати – метою терористів і їхніх московських кураторів були Харків (з опанування якого здійснювалися всі війни Москви з Україною протягом 20-го ст.) та коридор на Крим. Але. Щось пішло не так. Харків сепаратистам розкачати не вдалося. 13 червня 2014 р. частини МВС України звільнили Маріуполь. 5 липня був звільнений Слов’янськ. Відомо, що втеча зі Слов’янську коштувала Гіркіну-Стрєлкову маси проблем. На нього рябцем накинувся Олег Царьов – аж до погроз примусити Стрєлкова повернути гроші витрачені на оборону Слов’янська. Стрєлкова виваляв у багні кремлівський рупор Сергій Кургінян. Словами справа не обмежилася. Вихід Стрєлкова зі Слов’янська підтримало дві одіозні особи – «народний мер» Донецька Павєл Губарєв (на той момент начальник мобілізаційного управління МО ДНР) та Дєніс Пушилін (Голова верховної ради ДНР). Далі з усіма ними сталося щось негарне.
10 липня 2014 р. в ДиРи було створено посаду першого заступника голови ради міністрів ДНР (тобто - Олександра Бородая) з питань державної безпеки і на цю посаду був призначений генерал Владімір Антюфєєв, раніше – куратор Ризького ОМОНу в Ризі 91-го та «Міністр державної безпеки» Придністров’я. На Донбасі цей тип раніше не проживав/ не служив. Проте – він призначив своїх людей (теж придністровських) міністрами МВС і держбезпеки. В період відсутності Бородая, 29 липня – 3 серпня (як раз після марш-кидка 25-ї до Шахтарська, та звільнення 95-ю і 30-ю Савур-Могили) саме Антюфєєв його заступав. По факту – серед терористів з’явився центр керівництва їхніми бандами альтернативний Стрєлкову.
До речі. В своєму інтерв’ю Бородай розповів як Гіркін-Стрєлков дізнавшись про звільнення ЗСУ Дебальцева, прорив 25-ї на Шахтарськ та 95-ї на Савур-Могилу і Степанівку, наказав приготувати «штаб ДНР» до евакуації в Росію. Було навіть передане таке саме розпорядження евакуюватися у Горлівку – Безлеру. Евакуацію зірвав рик Антюфєєва (читай – Москви). Причина рику очевидна – ви думаєте Москві на той час були сильно потрібні на своїй території кілька десятків тисяч озброєних бойовиків ДиРи і Луганди на чолі зі Стрєлковим?
18 липня, всього лише через два тижні після втечі Гірніна-Стрєлкова зі Слов’янська, перебуваючи у Москві, у відставку подав Дєніс Пушилін. 7 серпня зі своєї посади пішов і Олександр Бородай, відтоді й досі його посаду обіймає повністю контрольований Москвою ватаг банди «Оплот» (одної з багатьох) Алєксандр Захарченко.
14 серпня доходить черга і до Стрєлкова – його «сильно переконали» подати у відставку. Нарешті – 15 серпня з посади «міністра іноземних справ ДНР» звільнили Катерину Губарєву – дружину Павла Губарєва. А самого Губарєва відтоді стабільно не випускають у ДиРи «на вибори».
Аналогічна ситуація відбувалася і в Луганді. 14 серпня (як раз коли ЗСУ звільнили Новоселівку та Хрящувате і практично замкнули оточення навколо Луганська) у відставку пішов «голова ЛНР» Валєрій Болотов. 20 серпня у відставку пішов «голова ради мінстрів ЛНР» Марат Баширов. Обидві посади обійняв Ігорь Плотніцкій – ватаг банди «Зоря» та «міністр оборони ЛНР». Всю владу в Луганді Плотніцкій мав до листопаду 2017 р. коли його «пішли».
Навіщо Москві були ці рокіровки? Висловлю власну думку. Задуми Москви на початку конфлікту були значно ширші ніж ті третина Донецької і Луганської областей, які вона має зараз. Вона всерйоз планувала наступати на Харків та бити суходільний коридор на Крим, а як пощастить – на Одесу та Придністров’я. Але. На початок червня 2014 р. бойовикам не вдалося взяти під контроль на Донбасі жоден аеродром (те що в Криму робили зразу ж). Навіть краматорський аеродром весь період боїв біля Слов’янська перебував під контролем ЗСУ. Бойовики 12 червня втратили Маріуполь, хоча штурмували місто аж ніяк не бригади ЗСУ – більшість терористів з міста банально втекли. Місцеве населення долучатися до терористів явно не поспішало – відомий збурений ролик Стрєлкова з цього приводу. А все це означало, що Москві довелося б по-перше перекидати на Донбас значні сили армії Росії, по-друге створювати чималі комунікації для забезпечення цих сил. А це означало масові втрати і мобілізацію до війська – в країні яка ще пам’ятала Чечню. Якийсь час в Москві вагалися – що їм робити? Втеча Стрєлкова зі Слов’янська (точніше – операція ЗСУ і МВС зі звільнення Слов’янська) вирішила всю справу. Москва обрала інший шлях.
Стрєлков-Гіркін в кількох інтерв’ю вже заявив, що від серпня 2014 р. вся політика Москви щодо Донбасу переслідує одну єдину ціль – повернути Донбас Україні в обмін на визнання окупації Криму. Якщо вийде – у вигляді автономної республіки з обов’язковим представництвом у ВР. А там – як домовляться. Саме для цього особи харизматичні, які розпочинали на Донбасі сепаратистський бунт, були замінені на просто виконавців, чий обов’язок – виконувати накази Кремля і вчасно ділитися награбованим. Аби в разі чого – пішли в Україну і не виступали.
Але офіційний Київ всі чотири роки війни такі пропозиції відправляє прямісінько в смітник. Київ говорить що Україна – не апельсин, на долі не ділиться. В одному з недавніх інтерв’ю Гіркін-Стрєлков заявив, що наміри Кремля обміняти Донбас на Крим зазнали цілковитої поразки. Але все це знаємо ми зараз.
А уявіть лишень, що думав Генштаб ЗСУ читаючи з російської преси ці новини в першій половині серпня 2014 р.? Всі хто клепав на Донбасі «русскую вєсну» з Донбасу – тікали. На їхнє місце Москва ставила «посередності», явно через те, що інших кадрів просто не мала. Все це в умовах, коли ЗСУ от-от дожмуть Горлівку і Луганськ…
Ви б що подумали на місці українського Генштабу?
Дмитро "Калинчук" Вовнянко
