Саме так назвали Джорджа Сороса після того як він здійснив спекулятивну атаку на британський фунт, поклавши хрест на перспективах Великоі Британії доєднатись до європейської валютної системи. І давайте розповім цю історію.
Думаю всі чудово розуміють, що така валюта як «євро» не з’явилась на пустому місці. Звичайно, для її появи була пророблена досить значна підготовча робота. В першу чергу, для створення єдиної валютної системи необхідна була стабільність та прогнозованість кожної окремої валюти членів співтовариства по відношенню до інших валют. І для забезпечення цієї стабільності в 1979 була створена Європейська валютна система, головною ціллю якої була жорстка прив'язка валюти країн Європи по відношенню одна до одної з метою створення єдиної валюти в майбутньому. По суті, це була система фіксованих валютних курсів, де валютні коливання дозволялися в межах +- 2,25% один від одного, яка регулювалася створеним у рамках ЄВС Механізмом валютних курсів (МВК).
Гарантами дотримання цієї системи були центральні банки. Якщо курс валюти однієї з країн виходив за межі 2,25%, центральний банк міг втрутитися двома способами. Перший спосіб це валютні інтервенції з метою купити чи продати валюту та повернути курс у встановлений коридор. Другий спосіб це підвищення процентних ставок. Якщо ставки будуть досить високими, це могло залучити необхідний зарубіжний капітал і таким чином цей капітал, при конвертації в нацвалюту, міг стабілізувати курс. Якщо низькими, то навпаки.
Уряд Маргарет Тетчер довго не хотів приєднуватись до цієї системи, однак у 1990 Великобританія все ж таки приєдналася до МВК. Прив'язка до німецької марки була встановлена на рівні 2,95 марки за фунт. Оскільки Велика Британія була новим членом цієї системи, то для неї встановили трохи ширший діапазон відхилення від курсу дойчиарки на рівні 6%, тобто якщо марка зміцнювалася до 2,77 марки за фунт або девальвувала до 3,12 марки за фунт, то Банк Англії повинен був втрутитися. І або підняти ставку, або здійснити валютні інтервенції, щоб повернути курс в межі цього діапазону.
На перший погляд, наче нічого складного, але проблема полягала в тому, що Велика Британія вибрала досить невдалий момент щоб приєднатись до цієї системи. В першу чергу, через внутрішні чинники. Ще в кінці 80-их році економіка краіни зіткнулась з високою інфляцією. Як правило, в такій ситуації, центральний банк для боротьби з інфляцією підвищує відсоткову ставку. Однак, зворотньо стороною такого підвищення ставки є сповільнення економічного зростання. Ну тому що фінансовий ресурс стає дорожчим. Підприємства та населення беруть менше кредитів і це сповільнює ділову активність. А оскільки, інфляція вважалась тоді більшим злом, то для боротьби з нею уряд був навіть готовий пожертвувати економічним зростанням. Тому британці увійшли до системи з досить високими відсотковими ставками на рівні 15% і з економікою у стані рецесії. І в свою чергу така ситація в економіці дуже сильно звужувала можливості для маневру Банку Англії у випадку спекулятивної атаки на фунт.
Також, окрім внутрішніх проблем існували ще й зовнішні. Після падіння Берлінської стіни і об’єднання Західної та Східної Німеччини, уряд цієї краіни активно взявся інвестувати гроші в Східні регіони для їх швидшої інтеграції в економіку Німеччини. А це в свою чергу привело до збільшення дефіциту бюджету Німеччини та зростанні інфляції. Ну і звичайно що для боротьби з інфляцією Бундесбанк також підвищив відсоткові ставки.
І ось саме ця економічна політика Бундесбанку підірвала стабільність Европейськоі валютної системи. Міжнародні інвестори почали масово продавати активи та валюту більш слабкіших економік, таких як Велика Британія, Італія. А натомість купувати дойчмарки, щоб інвестувати гроші в німецькі цінні боргові папери. Звичайно ж така ситуація привела до того, британський фунт та італійська ліра знецінилися і торгувались в нижній межі діапазону механізму валютних курсів. А оскільки відсоткові ставки були й так високими, то єдине що їх тримало в цьому діапазоні це постійні валютні інтервенції центральних банків. Однак, можливості уряду для інтервенцій також були обмежені наявними резервами, яких теж було не багато.
І головне питання, яке тоді турбувало європейских політиків, так і більш далекоглядних приватних інвесторів було наступним: як довго центральні банк будуть підтримувати власні валюти і чи взагалі зможуть іх втримати в рамках механізму валютних курсів. Дехто вважав що зможуть і ситація не варта уваги. Але й були такі хто мав сумніви щодо спроможності центральних банків втримати ситуацію під контролем. І саме ці інвестори-песимісти вирішили заробити на цьому. А щоб пришвидшити процес, додатково підштовхнути ситуацію на свою користь обрушивши на ці валюти потужну спекулятивну атаку.
Першою валютою, яка обвалилась під натиском цих спекулятивних атак, була італійська ліра. Як член механізму валютних курсів, Італія у такому випадку могла розраховувати на підтримку Бундесбанку, який витратив 24 млрд дойчмарок на купівлю лір. Тим не менш, ця безпрецедентна інтервенція не врятувала ліру від обвалу, по суті, продемонструвавши безпорадність центральних банків найрозвиненіших країн перед спекулятивними атаками.
Наступною була черга британського фунту. Однак, британський міністр фінансів Норман Ламонт досить легковажно віднісся до обвалу ліри. І у відповідь на це заявив, що в нього є своя зброя проти валютних спекулянтів: Так само як спекулянти користуються позиковими грошима щоб атакувати фунт, то уряд Великої Британії зміг запозичити аж 7,5 млрд фунтів для захисту фунту від спекулятивних атак. І на короткий час йому вдалось налякати цією заявою малих інвесторів.
Єдине чого Ламонт не знав, що один фонд Сороса вже мав відкриті короткі позиції на 1,5 млрд фунтів у різних банках. Тобто, позичав фунти і одразу обмінював їх на німецькі марки чи долари США, щоб в майбутньому викупити їх дешевше і віддати назад в банк. І планував збільшити розмір цих позицій до 15 млрд. Лише один фонд міг помножити на ноль всі зусилля банку Англії.
Зупиняла його лише можлива реакція з боку Бундесбанку. І коли він зрозумів, що німці не будуть втручатись у цю ситуацію, то 15 вересня у вівторок ввечері, Сорос прийняв рішення кинути всі ресурси, щоб обвалити курс фунта. Фактично, пішов у ва-банк. Сам час був вибраний не просто так, а тому що Банк Англії вже завершив роботу і торгівля відбувалась між фінансовими посередниками. І таким чином, в умовах відсутності головного покупця, Банку Англії, хотів переконати інших учасників, що дуже великий гравець вийшов на сцену, який має ресурс щоб воювати з банком Англії.
І йому це вдалось. Коли на наступний день, 16 вересня, відкрились фінансові ринки в Лондоні, то він почався з масової розпродажі фунтів стерлінгів. Щоб якось потушити цю пожежу, Банк Англії в перші ж години був змушений викупити з ринку 1 млрд фунтів, однак це не зупинило розпродаж. Ще через декілька годин, уряд терміново зробив заяву про підвищення відсоткової ставки з 10% до 12%, але це теж не допомогло. І вже ввечері того ж дня , уряд визнав свою поразку і офіційно оголосив про вихід Британії з механізму валютних курсів та ввів механізм вільноплаваючого валютного курсу. В цілому, це було цілком логічне рішення, враховуючи що лише за першу половину вересня Банк Англії витратив 26 млрд дол резервів на підтримку національної валюта і більша частина цієї суми були витрачена саме в цей день. Сам же фунт девальвував по відношенню до дойчмарки на 14%. Звичайно, в першу чергу від цього постраждало населення Великої Британії, так як купівельна спроможність їх валюти знизилась і імпортні товари стали дорожчими.
Якщо ж говорити про таких спекулянтів як Джордж Сорос, то достеменно невідомо скільки він заробив на цій спекуляції, але по самим скромним оцінкам його фонд отримав прибуток десь в діапазоні від 1 млрд до 1,5 млрд дол. Більше того, саме завдяки цій спекуляції він завоював світову популярність і разом з тим свою неоднозначну репутацію. Одні ним захоплювались і вважали фінансовим генієм, а інші критикували його як жадібного та безжального спекулянта, який використовує слабкі сторони системи та завдає шкоди мільйонам людей.
