Зарубіжні політики вказують, що позиція України на наступних переговорах із транзиту з Газпромом ще ніколи не була такою сильною.
Це правда, але слід розуміти, що так склалося не внаслідок удачі й талану, а стійкості, розуму і тяжкої праці Коболева з Вітренком і тих керівників країни, котрі дали їм п’ять років тому карт-бланш на гідність і захист інтересів держави. І вже це призвело до будівництва інтерконекторів у західних сусідів (попри всі їхні побоювання і тиск Газпрому), відтак - договорів про закупівлю газу в Європі, перемоги в Стокгольмі (і гарних перспектив для двох інших позовів), укладання договору з американцями і поляками по скрапленому газу і, нарешті, рішення по Опалу, котре сильно нівелює ризики від ПП-2.
Все це на тлі найсерйознішої і невпинної роз‘яснювальної роботи з партнерами щодо ризиків посилення ролі Росії як головного постачальника газу в Європу.
Іншими словами, навіть не аналізуючи досвід інших країн у стосунках з Путіним (хоча і там багато повчального), ми вже маємо власний: боротися і перемагати - як Нафтогаз - або домовлятися в розрахунку на великодушність і розсудливість ворога - як у Іловайську.
Бо Путін рахується тільки з силою, як знову підкреслив Тоні Блер минулого тижня.
І мене ще питають, чому я божеволію, коментуючи мирні ініціативи Зеленського-Пристайка.
