Бо за неї в ці хвилини хтось платить там, на фронті.
Щоб тиша не перестала бути тишею.
А в тиші співають птахи - бо їх не лякають вибухи. І риба в ставках виблискує лускою на сонці, бо на дні немає мін, які вб'ють все живе. І дерева зелені, а не чорні, бо не спалені. Поля з пшеницею десь цілі - а десь вона згоріла, бо росіяни б'ють по ній, золотій, цілеспрямовано. Хтось фотографується на полі з лавандою - а хтось його вже втратив, бо воно зустріло ворога. У нас так в країні стається, що якщо десь ціле - то десь зруйноване. І хтось заплатив за те, щоб не було зруйноване наступне - своїм часом, своїм здоров'ям, своїм життям.
За все хтось заплатив і платить в ці хвилини. Навіть за те, що типу безкоштовне - але уявімо Бахмут в кожному місті України. Уявімо Серебрянський ліс в кожному лісі України. Уявімо будь що під щільним вогнем та черевиком окупанта. Ніщо не залишилось би таким, яким воно було ще вчора. Ніщо. Живе, чи не живе. А якщо живе - то стане скоріше мертвим.
Ми забуваємо про це. Ми переймаємося виключеннями світла, побутовими незручностями, нас лякають зникненням туалетного папіру, бо чоловіків виробництва мобілізують... Знайшли проблему...
Під чорним від диму небом, серед спалених дерев, під гуркіт канонади, під прицілом ворога, серед руїн подібних підприємств та будь-яких будівель взагалі - кому важливо те, що має значення менше, ніж БК?
Я так це все сприймаю тепер. Воно все сплачене кимось. І нам дароване.
