Причому, зауважу, своє "глибоке занепокоєння" висловлюють саме люди з політичної обойми Америки та Європи. Про фейсбучний шал серед українців уже навіть промовчу: люди, що обрали у 2019 році шоумена, звичного до реприз, тепер, з позиції глядача з попкорном, беруться оцінювати важковаговиків, яким ще вчора дякували за допомогу…
Але облишмо емоції та перейдімо до справи. Так, Байден програв (за всіма замірами) ці дебати. Та попри це мудрий американський нарід відреагував на публічне фіаско доволі стримано. За результатами опитування Ipsos, чинний президент втратив тільки невелику частку потенційних виборців. Після дебатів 46,7% тих, хто прийде до виборчих скриньок, заявили, що розглядають можливість проголосувати за нього, що на 1,6 відсоткового пункту нижче, ніж було до дебатів.
Що ж до Трампа, який переграв дядечка Джо на дебатах ледь не на 40 відсотків, то, згідно з тим же опитуванням Ipsos, частка потенційних виборців, які заявили, що розглядають можливість проголосувати за Трампа після дебатів, зросла з 43,5% до лише 43,9%.
Зауважу, я не маю особливих сантиментів до жодного з кандидатів. І до листопада все може кардинально змінитися: і контекст самих виборів, і їхня внутрішня "кухня", і рішення партійних з’їздів. Я просто ще раз хочу наголосити: дебати – не політика, принаймні не вся політика. І роль політичного діяча не зводиться до вміння ефектно подати себе на сцені чи телеекрані, сподобатися натовпу чи, навпаки, спричинити його огиду. Тим паче коли йдеться про осіб, які претендують на лідерство не тільки в країні, що позиціює себе фортецею демократії, але насправді є реальним лідером світу.
Зрештою, якщо ми вже так цінуємо Черчилля (який, до слова, не надто полюбляв публічні виступи), то чому б нам не замислитися над його отаким: "Політик повинен уміти передбачити, що станеться завтра, через тиждень, через місяць і через рік. А потім пояснити, чому цього не сталося".
Так, натовп потребує шоуменів, які втішать, здійснюючи ілюзії, продаючи, зрештою, себе як "гарантів" виконання забаганок усіх та кожного. Але той же натовп волатиме "Розіпни!", щойно відчує себе ошуканим. Жоден із тих, хто вчора безтямно верещав "Осанна!", ніколи не визнає себе дурнем чи бодай недалекоглядним інфантилом.
Гірше, коли цей шал передається професійним політикам, і вони зопалу починають роздавати свої рекомендації, на кшталт "американську демократію на наших очах вбиває геронтократія", "змінити коней – це обов'язок кожного"...
Проблема суспільства XXI століття – не в тому, що воно, як і раніше, хворіє на бацилу легкодумства. Проблема в тому, що ця бацила здобула поживне середовище в морі комунікаційних каналів. Тому, як писала уругвайська літераторка Кармен Посадас, "коли думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка нобелівського лауреата, коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик, і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців, — трудно, аби хтось ставив на доброчесність".
Так, і Байден, і Трамп, — вихідці з минулого століття. Що одразу дає привід для пересмішників розповідати про "геронтократію". Даруйте, але чи надто молодші іранські аятоли, Володимир Путін чи Сі? Тому базувати на вікових особливостях американських кандидатів висновки про "кризу демократії", - принаймні несерйозно. Причому найгучніше про "кризу демократії" заявляють ті, хто постійно зневажає її головними принципами – інституціоналізмом та процедурами.
Річ, мабуть, в іншому. Дехто з експертів дозволяє собі крамольну думку про те, що Перша світова війна, яка вибухнула на початку кривавого XX століття, триває й досі. Що її пробували скоригувати Другою світовою, і ось зараз маємо Третю. То хто, як не люди з досвідом і при пам’яті про те, що сталося "так давно", мав би виправляти оті задавнені проблеми? Чи, може, хтось одважиться вручити долі світу в руки молодика з пам’яттю метелика?
Що ж, цілком імовірний і такий варіант. Оксана Забужко, однак, застерігає від нього: "Публічна політика стає формою розваг, шоу-бізнесу. Це і є той новий тоталітаризм, який уже більше гаксліанський, аніж орвеллівський". Тому ті, хто розповідає про "викопних ящурів" з минулого століття, ризикують ступити на мінне поле, вже пройдене попередниками, і їм доведеться знову робити вибір між… тоталітаризмами. Який їм більше до вподоби?
Мені ж більше імпонують політики, які ухвалюють рішення не на велелюдних майданах чи під телевізійними софітами, — а в тиші кабінетів, аналізуючи документи, зважуючи на шальках терезів (і власної совісті теж) наслідки своїх слів та майбутніх вчинків. Зрештою, ті, хто вміє падати й підійматися знову. І ті, хто "знає, як говорити правду".
