Знову розглядаю паноптикум під назвою «лнр». Знову задаю собі питання: як можна було з процвітаючого краю, зі стабільного життя, з сучасного світу, зробити це жахіття. Хоча, чого я дивуюсь, вже ж доведено історією: радянські люди можуть побудувати лише гетто.
Будувати гетто це звичка, це потреба радянської людини, якою б сучасною вона не здавалась. Ці люди просто не можуть жити в іншому світі. Які б блага цивілізації цим людям не давали, вони все одно виберуть «назад в ссср».
Нам би усі роки незалежності декомунізувати суспільство, видаляти з людей радянські наративи, які немов пухлини отруювали мозок, пояснювати людям норми фінансової, економічної грамотності, розжовувати історичні приклади та повертати свою історію. Звісно тоді б за 30 років ми б виховали зовсім інше покоління та й самі стали іншими, повернулися б до свого коріння.
Найяскравіший приклад соціальної декомунізації нам подали країни Балтії. Але, що казати, потяг пішов, а ми живемо з тим, що маємо. Але все одно муляє. Оце вигулькнула одна новина з ОРДЛО, яка настільки символічна та філософська, що я знову у спогадах та в тригері, й знову нервую себе питанням: ну, як так?
І так, колись, коли на Донбас-Арену приїжджали не танки, а зірки світового шоу-бізу, а шахтарі отримували зарплату від 10 до 50 тисяч грн, а не гнили по посадках, вмираючи за ілюзорний «русский мир», в місті Довжанськ (Свердловськ), Луганської області, де я тоді жила, для шахтарів створювалися неймовірні соціальні умови.
Коли я читаю, як нарід Донбасу, тобто критична більшість мешканців Донбасу, яка у 2014 році різко відчула себе лднр-івцями, русскими людьми, які погано жили при укро-хунті, яка його голодом морила, згущалась, я б стріляла на звук. Мене так бісить цей нескінченний потік брехні.
Знаєте, я б нотувала усе, що на «чесному» оці несуть мешканці ОРДЛО, коли розповідають, як погано вони жили при Україні й до війни. Не знаю навіщо, але от відчуваю, що це потрібно робити. Бо після Перемоги, нам дуже треба зробити декомунізацію та депутінізацію, особливо тим, хто тривалий час жив в окупації.
Так ось, для шахтарів в часи «угнетения укро-хунтой» створювались усі умови для реабілітації, відпочинку, життя та побуту. Стадіон, басейн, санаторії, протезування, масажі, соляні кімнати безкоштовне вугілля для опалення, самі великі пенсії в Україні… Санаторії для шахтарів та пенсіонерів були безкоштовні, для родини шахтаря 50% скидки. Навіть в Криму для шахтарів були безкоштовні санаторії. Ну, як безкоштовні, усе це сплачувалося за рахунок Держбюджету України, хоча шахтарям казали, що це профспілка сплачує.
Коли я про це починаю казати, мешканці ОРДЛО в їх проросійській більшості скаженіють й їх контраргумент: ці санаторії, басейни, стадіони були побудовані в часи срср. Так, ми усі вийшли з срср й більшість усього з побудованого звісно з часів срср, як житло, так й підприємства. Однак, хочу нагадати, що кожна технічна документація на шахту, план, проект, прийняття, здача готового об’єкту, кошторис та інше, не мають печатки срср, а тільки УРСР. Будувала усе Україна. Так що не будемо. А по-друге, подивіться скільки підприємств по усій Україні було знищено в 90-ті. На Донбасі теж були знищені молокозаводи, хлібозаводи, швейні підприємства, тепличні господарства та інше, знищували теж «господарі», усе окрім шахт, окрім санаторіїв, басейнів, стадіонів.
Навіть в 90-ті, Держбюджет України фінансував шахтарів, шахти та утримання шахтарських соціальних об’єктів. Оце так хунта!
В місті де я жила, було 2 санаторії-профілакторії. Один в Свердловську (Довжанськ), другий у місті супутнику – Червонопартизанську.
Усі шахтарі міста й шахтарі–пенсіонери мали безкоштовне лікування 1 раз на рік, з годуванням, ваннами, масажами, сучасним медичним обладнанням. В санаторіях працювали лікарі та медсестрі, то перед заїздом усі призначення про процедурах надавав лікар згідно обстеження. Тобто спочатку усі кардіограми, аналізи, а вже потім уколи, пігулки, масажі та ванни з процедурами.
Але це усе, нагадаю, було на Луганщині в страшні часи укро-хунти, яку медом не годуй дай познущатись над бідними шахтарями.
В 2014–му нарід Донбасу, нагадаю, не усі, а критична більшість, вирішили дати відсіч укро-хунті й більше не “годувати Україну”, тому в одному з санаторіїв розмістився місцевий батальйон «ополчения» «РИМ», який віджав у шахтарів шахти й санаторії, у пенсіонерів безкоштовне вугілля, у міста спокій, у людей життя. Але нарід радів, бо ж усе тепер було нарідне, а Україна мала ридати, рвати на собі волосся й заздрити вільному життю шахтарів. Ну, яка «республіка» такий й народ.
Один санаторій розграбували, медичне обладнання продали на росію, загадили, вибачте, приміщення так, що там лише ополченці могли жити й то воші ними гидували.
Потім «РИМ» пішов у владу, пішаки-опочленці загинули за «светлое будущее», командири стали начальниками, мерами, міліціонерами. Щоб позбутися будь якої згадки про укро-хунту санаторії перейменували. Працюючий санаторій який був «Славутич» став «Забота». Українською це буде «турбота» або «піклування», але ж то українською. В них – забота.
Ну, який нарід така й забота, бо в тому санаторії болта клали не тільки на медичні знання, нарід й саму заботу. З медиків в ОРЛО залишилися лише ті, хто купив у 90-ті диплом у Ростові на ринку й не може його офіційно підтвердити в Україні. Тому медицина в ОРДЛО стала цікавою, як квест на виживання, можна знімати кіно, щось на кшталт “Гри в кальмара”.
З санаторіїв у Криму, а шахтарських там було чи мало, й путівки в них до 2014 року були безкоштовні, шахтарям «республік» залишились лише спогади та фото. Й що цікаво «адин нарот» ніколи не питався у росії, як же то так сталося, що шахтарські санаторії шахтарям не віддали у народні кишені.
З послуг, турботи та піклування шахтарям залишилася лише “русская забота”, тобто матом, з ліків аскорбінка й дякуйте, що пенделя під сраку не дали. З найкращого у місті та й у області санаторію зробили завшивлену ночліжку з харчами «щи да каша пища ваша».
Послуги за гроші, обслуговування за гроші, крадуть їжу машинами, антисанітарія, за лікарів тепер там працюють медсестри, бо ж кар’єрне зростання, а не те що при укро-хунті. Диплом не треба, з росії привозять шаманів та екстрасенсів. Оце знову завезли лікарський десант з Красноярського краю, то може й в санаторії хоч когось з дипломом поставлять.
«Мы не этого хотели, нас обманули» – невпевнено та ображено мекає критична більшість народу Донбасу. Єдина втіха, це запевняти себе, що «Москва не сразу строилась» й молитися, щоб «лікар», яка вчора мила підлогу, а сьогодні в неї кар’єрне зростання, не вколола якусь гидоту у вену.
В ОРДЛО заборонено ностальгувати за Україною, за це можна й під трибунал, й на підвал, й на нуль, й до кадировців, тому щоб натякнути пишуть «колись»: Колись було…Колись жилось.. Колись були гарні…
Тому знову розглядаю паноптикум під назвою «лнр». Знову задаю собі питання: як можна було з процвітаючого краю, зі стабільного життя, з сучасного світу, зробити це жахіття? Й головне – навіщо? Щоб потім сидіти на руїнах свого життя та краю й зітхати: а колись…
