Всі ці безглузді спори про російську мову, російську культуру, російськи пам'ятники, російських письменників, музикантів та навіть гарних руських зазвичай ведуть люди, які за роки війни ще нічого або нікого не втратили.
Уявіть собі, що Вас катували, або гвалтували під чудові звуки Віденського вальсу Штрауса. Якщо наступного разу Ви почуєте цей вальс які емоції Ви будете відчувати? Напевно страх, тревожність, можливо істеріку, Ви будете намагатися якомога скоріше виключити його і уж точно не сказати: "Зробить гучніше, хочу насолодитися цим прекрасним твором". І будь які зауваження інших людей накшталт: "мистецтво поза політикою", "мільйони людей по всьому світу люблять цей вальс, а ти тут вийожуєшся" в вас будуть тільки ще більше викликати огиду.
З кожним вбитим українцем, з кожним зруйнованим будинком, наша ненависть буде все сильніше та сильніше, до всього: до російської мови, музики, літератури, до російських пам'ятників, до наших російських родичів і навіть до "хароших руских", накшталт Алли Борисовни.
До речі? А чого Ви з нею носитися? Вона не стала на захист українців, хоча нас 8 років поспіль вбивають, вона стала на захист свого чоловіка. Так що, Алла Борисівна, з кожним днем російсько-української війни, буде все далі і далі йти вслід за російським кораблем.
А потім настане той чудовий день коли мій онук чи правнук запитає в мене: "Діду, а є така країна - расія?"
"Ні, онучек, це х̶у̶й̶н̶я̶ якась (ой, звиняй старого) якась фантастіка" - відповім йому я
