Битва за Дніпро 1943 року

Битва за Дніпро 1943 року

Це жахлива сторінка української історії, коли через популізм і відсутність здорового глузду радянського командування, армія, яка мала йти відвоювати Київ, майже повністю загинула в річці. А все заради того щоб догодити Сталіну і взяти Київ до річниці Жовтневої революції.

3 листопада 1943 року радянська армія розпочала з арміями Вермахту битву за Дніпро. Із радянського боку операцію очолювали Ніколай Ватутін, Іван Конєв і Георгій Жуков.

У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км. Радянська армія переважно складалася з хлопців і чоловіків, мобілізованих на Лівобережній Україні. У боях за Дніпро з радянського боку брало участь 70-80% українців. Зокрема, радянське командування мобілізувало 300 тис. "піджачників" - людей, які не те що не мали адекватного озброєння, патронів та підготовки, але навіть і військової форми. Звідси і назва - "піджачники", бо їх погнали на бійню в домашньому одязі.

Радянська армія не мала човнів та інших засобів переправи. Тому солдати пливли на всьому, що плавало. Пливли на саморобних плотах і навіть на дверях. Очевидці пишуть, що Дніпро став червоним від крові. А все навколо було всіяне трупами піджачників.

"Двадцать пять тысяч входит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять, — згадував російський письменник Віктор Астаф'єв, який брав участь у форсуванні Дніпра. — Через пять-шесть дней все это всплывает. Представляете?"

У дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу. Тоді у Дніпрі загинуло від 500 тисяч до 1 млн вояків, з яких 70-80% були українцями.

Через місяць Дніпро вкрилося кригою і форсувати його було б значно менш проблематично і не потрібно було б нести такі величезні втрати.

А тим часом по Україні досі стоять пам'ятники Ніколаю Ватутіну, який кинув на забій сотні тисяч українців. Зокрема, один в Києві навпроти Верховної ради. Найменше що ми можемо зробити - це пам'ятати цю трагедію і підписати петицію про демонтаж пам'ятника Ватутіну: https://bit.ly/2Xu0aFg. Це займе лише кілька хвилин.

І на останок, ось як згадує дніпровську бійню 1943-го Олесь Гончар у романі "Собор":

"Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. "Піджаками" називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю "За Сталінград" навчає їхніх батьків марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на місці. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як він невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. (…)

А потім якось уранці вибігла Вірунька з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...

Того ж дня малеча їхня, з ними й Вірунька, змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!".

Oleksandr Ivanov


Loading...