"Брошки Олбрайт і язик Міхалкова" - Ігор Гулик

"Брошки Олбрайт і язик Міхалкова" - Ігор Гулик

Закордонні політики, а особливо жінки часто послуговуються мовою символів.

Чого варті легендарні брошки Мадлен Олбрайт. Кожна була промовистою, дотепною і головне – дочасною, окреслюючи не тільки настрій держсекретарки США, але й і ставлення Білого дому до олбрайтівського візаві. Ба більше, Олбрайт написала цілу книгу "Читайте мої брошки: історії з дипломатичної скриньки", яку видали у 2009 році. Тому її вважають першою жінкою, яка зробила з прикрас німий, зате дуже комунікативний інструмент.

Або ж легендарна сумочка "Еспрі" Маргарет Тетчер. Чорна, прямокутна з гнучкими ручками вона незмінно супроводжувала британську "залізну леді" на засіданнях уряду та дипломатичних зустрічах, — з Рейганом чи Горбачовим зокрема.

От і чинна амбасадорка Великої Британії в Україні Мелінда Сіммонс вирішила вдатися до алегорій. У вчорашньому твіті вона зізналася, що відкрила у собі неабиякий інтерес до бавовни й опублікувала фото з галузкою цієї рідкісної у наших краях рослини.

Пересічний українець одразу зрозумів натяк, оскільки повідомлення про "бавовну" в окупованому Криму, на Херсонщині, а особливо – Білгородщині чи Курщині, його особливо тішать.

Якщо в огидних для московитів "англосаксів" мова символів та знаків має тисячолітню історію, тому й витончена до філігранності, то у самій Росії про це казати не доводиться. Ось почитаєш Дмітрія Мєдвєдєва, і розумієш одразу, що всі його "вершники Судного Дня", "перші ангели апокаліпсиса" та решта маразмів – виплід похмільних фантазій, якщо не білої гарячки.

Або ж Нікіта Міхалков зі своїми розумуваннями про українську мову. Він назвав її "катастрофою" для Росії, оскільки саме нею нібито формулюють ненависть до країни-агресорки й поширюють русофобію.

"Словосполучення, які ми чуємо в українській, транскрипції та вимова, вони для нас, і для світу у принципі, і для них самих (українців. – Авт.) є формулюванням ненависті до Росії", - каже Міхалков.

І знаний путініст вважає за потрібне повністю виключити викладання рідною мовою у школах Донбасу. Бо це, на думку рашиста, "закладена міна на всю історію".

Ну що ж. Міхалков таки має рацію. Бо саме українська мова ущент нищить антиісторичні міфи про Московщину, її велич, її культуру. Саме вона, а не, скажімо, народне мистецтво, була предметом особливої уваги царів та імператорів, які писали для неї окремі укази. Емський зокрема. Бо ж на "висоті тронів" підсвідомо шкрябала їхню підсвідомість вторинність, похідність, фальшивість, украденість усього, що вони називали "дєржавой".

Бо ж муляло те, що літургії до їхніх храмів принесли "хохляцькі" монахи, що їхніх чад навчали мудреці з "Окраїни", Балудянський зокрема.

І так, — багатство української мови акурат надається не тільки для висловлення любові, віри, надії, але й уповні – ненависті до ворогів. Барвистої, яскравої, феєричної русофобії, якщо відчитувати Міхалкова дослівно.

Міхалков – окремий випадок. Навіть не тому, що гідний син свого батька, автора совєтського гімну, який кілька разів переписувався під чергових "вождів". А хоча б тому, що він, зрештою, як не дивно для 21-го століття, артефакт кріпацтва, формально скасованого у Росії 1861 року височайшим указом Алєксандра II. Навіть за Сталіна родина Міхалкових володіла "земельними наділами" з селами, конюшнями та іншими атрибутами "бар". Тому не дивуйтеся правдивості сцен панських гулянь у його фільмах – Нікіта знімав фрагменти власного життя. І його уявлення про українців-холопів саме звідти – з комуністично-середньовічного рабства.

Міхалков по суті сам є знаком і символом Росії. Тієї, якою вона є. Тієї, якою її хочуть бачити самі росіяни, і, яку, на жаль, доводиться бачити мешканцям усієї планети.

Шовіністичної, дикої, варварської країни, яка загубилася у модерному світі й претендує на домінантну роль бодай у чомусь – у відсталості, тупості й праві силою розв'язувати проблеми.