"Бутерброд Навального" - Ігор Гулик

"Бутерброд Навального" - Ігор Гулик

Упродовж останнього тижня почасти з подивом, а почасти з розчаруванням, стежу за реакцією українців на повернення та ув'язнення російського опозиціонера Олексія Навального. Ну, люблять наші люди творити собі кумирів, наділяти певних осіб шляхетними рисами, насправді непритаманними їм. Скільки вже разів такі "зачаровані" боляче обпікалися об реальність, скільки гуль понабивали на своїх лобах від танцю на старих граблях…
Насправді від повернення Навального, — як би не склалася його подальша політична доля, Росія не зміниться. Бо він, хоч і "опозиціонер" у своїй, окремо взятій, ізольованій від цивілізованого світу, імперській бульбашці, світоглядом та ставленням до найближчого довкілля на теренах колишнього Союзу мало чим відрізняється від підполковника КҐБ, який уже 22 роки править ерефією.
Є чудовий маркер Володимира Винниченка для так званих російських "демократів", який услід за ним повторили і Симон Петлюра, і навіть (уявіть собі!) російський філософ українського походження Микола Бердяєв. Суть цього тесту: російський демократ закінчується на українському питанні. Навальний перечепився саме на ставленні до України, оцінивши путінську анексію Криму. У давньому інтерв'ю для радіо "Эхо Москвы" заявив таке: "Крим — це що, бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати? […] З точки зору політики і відновлення справедливості, те, що потрібно зробити зараз у Криму, це провести нормальний референдум. Не такий, як був, а нормальний". А далі продовжив: "Крим залишиться частиною Росії й більше ніколи у доступному для огляду майбутньому не стане частиною України".
Якщо хтось з українців вважає, що з того часу погляди нинішнього в'язня "Матроської тиші" перейшли певну ґенезу, мушу їх розчарувати. Зверхнім, імперським, недемократичним (не кажу вже про емпатію, цілком доречну в окремих ситуаціях, до прикладу, з Грузією), Навальний був і в оцінках білорусів ("білоруську мову вигадали кавказці з падонками") чи грузинів (2008 року, коли путінські війська стояли за кілька кілометрів від Тбілісі, він обізвав їх "гризунами"). А фраза про "мальчіка і водочку" у літаку, що прямував з Берліна у Шереметьєво, взагалі відгонить сленгом популістів, яким у Росії теж сверблять руки "пригадати хохлам Севастополь".
Так, Навальний ненавидить Путіна та його режим. Так, його фонд боротьби з корупцією зробив чимало для того, аби імперський обрубок асоціювався у світі не тільки з імперією зла, а й з царством хапуг та злодіїв. Так, у клінчі з головним своїм критиком ВВП застосовує інструменти, які, однак, навряд чи назвеш екзотичними — фальсифіковані кримінальні переслідування, отруєння, дифамацію у пропагандистських ЗМІ. Але суть залишається: це боротьба за трон, а не за нову країну. Навальний навряд чи є носієм ідеї кардинальних змін у Росії, а, радше, порятунком її як такої, що сформувалася за путінського режиму. Новим обличчям звичної, імперської, пихатої, амбітної Раші, яка досі не може усвідомити, що давно стала "бензоколонкою" на периферії цивілізації.
Є всі підстави вважати, що повернення Навального у Росію, навіть під загрозою очевидного затримання і путінського кривосуддя, — частина плану невдоволених олігархічних еліт для усунення токсичного карлика. Тамтешні справжні "господарі життя" втомилися від тягаря західних санкцій, які щораз множаться, зважаючи на затятість і тупу безкомпромісність диктатора. Олігархам не йдеться про розвій демократії, свободи, їм ходить про вільні руки для бізнесу, який зараз обмежений міжнародними табу та заборонами. Їм потрібне "демократичне" обличчя, бажано з яскравою кредитною антикорупційною історією (але специфічною, яка не стосується кожного з них конкретно). щоб подати його світові як наочний приклад здатності Росії до трансформацій. З наступним скасуванням санкцій, відбілюванням іміджу агресора, порушника світового порядку, а, отже, збереженням звичного й зручного стану справ.
У цьому сенсі Навальний і є "бутербродом", оздобленим глазур'ю непримиренного "антипутінця" і "демократа", але зі старою імперською начинкою. Він є елементом консенсусу і західних правлячих кіл, навіть тих, кого не запідозриш у путінофобії. Адже навіть ексканцлер ФРН Гергард Шрьодер, який роками годувався з Газпрому, публічно "обурився" арештом Навального.
З певною часткою умовності, українці вже пережили схожий сценарій олігархічної змови. План Зе! був теж продуктом консенсусу олігархічних еліт, усіх цих коломойських-боголюбових-фірташів-пінчуків, які запропонували втомленому війною суспільству "легший шлях" з "новим обличчям". Цей задум також був наслідком невдоволення усунутих від реального управління країною багатіїв, до того ж (і це тепер очевидно), стратегією, узгодженою з агресором. Аби справжня, а не вигадана для "попередників", "торгівля на крові", не припинялася ні на мить, аби зупинити антикорупційний рух та реформи, що наблизили б Україну до Європи.
Наслідки вибору 2019 року українці вже відчули достатньо. А історія з Навальним наразі тільки розпочинається. Вона, мабуть, на деякий час перемкне увагу московських "яструбів" з України.
Але навіть коли Навальний і залаштункові сценаристи досягнуть бажаного, мусимо бути готовими до того, що "закон бутерброда" від того не зміниться. Тобто очікувати демократичних метаморфоз у ставленні імперії до колишніх колоній не варто.
Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Loading...