"ЦЕ НЕ БУДЕ ВІЧНИМ" - Дмитро "Калинчук" Вовнянко

"ЦЕ НЕ БУДЕ ВІЧНИМ" - Дмитро "Калинчук" Вовнянко

Мене час від часу навідує думка, що от та реальність яка нині за вікном – вже назавжди. Що все, це край. Віднині буде тільки так.

Дорогий Ігор Валерієвич отримуватиме від держави дешеву електрику для майнингу криптовалюти та газ на мільярди доларів за ще_якийсь_забутий_борг_держави. Що депутати правлячої партії під мухою влаштовуватимуть ДТП – а їх не помічатиме поліція. Що зрив оборонного замовлення та закупівля 30% пального від потрібного, стане нормою. Так само як і НЕзакупівля бронежилетів і шоломів. Що нашу країну союзники будуть обговорювати без нас, а нашому президенту повідомлятимуть новини згодом, бо в нього в кабінеті тиняється хтось незрозумілий без допуску до державної таємниці. Що в опалювальний сезон ми зажди будемо входити на мінімумі пального, аби мати підстави купувати електрику через фырми-прокладки у Білорусі, читайте у Росії. Що…

 Та хіба не байдуже? Головне, рейтинг найвпливовішого буде стабільно високий – навіть незважаючи на 100500-й серіал проданий країні-агресору. А винний у всьому буде лідер опозиції – за те що він успішний бізнесмен, чого марксистсько-ленінська душа більшості виборців прийняти не може як таке.

 Отак і житимемо. І все що залишиться людям на кшталт мене, в час вільний від заробляння грошей у бізнесі (я не пропаду, вже повірте) це згадувати про часи коли була НАДІЯ.

 Коли регулярна армія вперше за 96 років здобувала перемоги і звільняла міста та райони. Коли Україна здобувала Асоціацію з Європою. Коли Нафтогаз, Укрзалізниця, Центренерго та Океанський флот стали прибутковими, а не як зараз. Коли Україна росла в рейтингу Transparency (ставало менше корупції), в рейтингу Doing Business (бізнес вести ставало легше). Коли бізнесу відміняли печатки та відкривали реєстри, а не «радували» впровадженням РРО. Коли банківська система демонструвала рекордні прибутки. Коли Україна стала країною-аспірантом НАТО. Коли армія отримала сухпай у вакуумпакетах, фліски і берці на мембрані. Коли Україна здобула безвіз з Європою та запустила децентралізацію, що дало поштовх для розвитку регіонів. Коли Україна здобула свою Помісну церкву. Коли Нафтогаз вигравав у судах мільйони доларів у Газпрому, а не навпаки. Коли з’являлися якісні українські фільми. Коли відкривалися нові виробничі підприємства – сотнями. Коли…

 Коли ті, хто зараз вилизує чинного президента, тоді силилися вилизувати тодішнього – а потім швидко перевзулися. А ті хто зараз дуріє від того що творить нинішня влада – просторікували що «президент забронзовів» і «ми йому підставимо підніжку». Тепер вони кажуть: «Ми помилилися, бо думали що всі як ми».

 Гарно було? От і добре. От і житимемо тепер зі згадками як було гарно тоді, і як те «гарно» завершилося. Не тому що щось було не так. А просто тому, що широким масам реформатор виявився не потрібний. Їм потрібний виявився «просто хороший хлопець», якого вони люблять попри зростання тарифів і відверте нехтування законами. Так і житимемо, ми – зі згадками, а вони – з любимим президентом. Кожному своє. І так – роками і десятиріччями…

 Час від часу я думаю про це, і тоді мене охоплює злість. Бо я не хочу так жевріти. Я не хочу аби на зміну тим часам – яскравим та захоплюючим, приходила перманентна зелена гниль у відчуттях та свідомості. Я не хочу ставати заручником волі осіб, чиї бажання обмежуються «тисячами», «паспортами українця» та іншими крихтами халяви з широкого панського зеленого столу. Я не хочу залежати від типів, які готові валити реформатора бо «з ними він не поділився». Я хочу розвитку країни. Я хочу руху. Я хочу бачити як країна іде у вірному напрямку.

 Я думаю про це. В тоді я встаю і іду робити аби було як хочу я. Бо існує тільки один спосіб не вкритися зеленою пліснявою – рухатися. Робити. Досягати. Міняти.

 Я вірю, що все це не буде вічним. Бо ми це – змінимо.