Вони ввечері вбили ще декількох людей тільки в одному моєму Харкові, не кажучи вже про всю Україну. В масштабах великого міста живемо інколи як на острівцях, як в окремих відсіках:
Тут ти живеш - а в сусідньому районі вже вбита чиясь дитина. На самокаті їхала й потрапила під обстріл. Поряд з власним під'їздом.
Тут ти готуєшся спати - а за кілька кілометрів комусь спати вже немає де. Один вечір змінив "плани на майбутнє".
Тут ти квіти саджаєш - а дуже поряд розтрощили мікрорайон.
Тут ти переймаєшся цінами на бензин - а комусь вже немає на чому їхати. Воно прямо зараз палає, або вже вигоріло вщент.
Я не можу це пояснити, як би пояснили спеціалісти. Проте наша стійкість - це не просто стійкість. Це певне закостеніння наших почуттів. Вони є, але ми стали відчувати смерть як постійний супровід ілюзії мирного нашого життя. Ми вже стільки панікували, плакали, жахались, що це стало для нас почуттями на конвеєрі. Одна подія накладається на наступну. Одна новина про смерть перекривається черговою. І так роками. Психіка не витримує постійного навантаження, вона будує якісь захисні механізми: ми бачимо, чуємо, споживаємо, але як ті роботи продовжуємо перти по життю вперед. Це не стійкість в чистому вигляді - це щось страшне, хворобливе, у що нас змусила перетворитися росія. Будь вона проклята.
Світла пам'ять невинно вбитим росіянами людям.
