"Час поквапитися" - Гліб Бабіч

"Час поквапитися" - Гліб Бабіч

Я дивився на відео з Катеринівки. Ось вона вулиця - я знаю звідки, куди і до чого вона веде. Я тут був. Це була наша зона відповідальності. Трохи далі - наш крайній ВОП.

Я не знаю, що відчували хлопці, котрі залишали позиції. Точніше, я знаю. Як знає кожен, хто їх колись залишав. Тільки, коли цьому передують бої - це війна.
А коли це відбувається "з доброї волі" - це називаеться по іншому. Це називається самозрада. І ті, хто це затіяв, не несуть добра. Та й волі, насправді, не мають.

Тому й не можу уявити почуття хлопців у повної мірі. Знаю тільки, що якщо побачу черговий ролик про їх "розуміння" і "бадьорий настрій" - плюну в телевізор. Тому, що це брехня. І тисячі людей, які "були" - підтвердять мої слова.

Дуже прошу вас, не треба звинувачувати армію. І тим, хто не зовсім розуміє, за якими законами вона існує. І особливо тим, хто сам «був».
Це емоції. Армії доводиться виконувати накази. Ті хто говорять про "злочинні накази" - не зовсім розуміють, що це означає, і які юридичні норми оцінки таких наказів.
А армія, що не підкорилася наказу раз, а потім двічі - перестає бути армією, в головному розумінні цього слова. Тому, що отримує можливість "вибирати" правильні накази. І все. Армії немає.

Власне, я навіть не про це.
Не треба перекладати відповідальність за події на армію. Армія не учасник і не винуватець цих подій. Армія - головна жертва цих подій.
Вона непросто, не гладко, але успішно виконує головну функцію - захист народу і держави від агресії.
І коли я чую про те, що армія повинна вирішити ще якісь проблеми - я, м'яко кажучи, "здивований".

Особливо дивно це чути, при тому, що активна і свідома частина народу називає себе нацією. Справедливо називає.
Але при цьому народжує ідеї про те, що "хлопці прийдуть порядок наведуть". Або з'явиться залізний генерал, стукне кулаком, і все налагодиться.

Це не слова "нації". Це слова інфантильних дітей, які мріють стати нацією. І вони б стали, але до 21.00 мама чекає додому.
Тому - хтось інший.

Я звичайно перебільшую. Але те, що я бачу - сумно і страшно.
Те, що ми, так чи інакше, допустили, що до влади абсолютно легітимно прийшли люди, що несуть загрозу для існування України - це тільки пів біди.
Головна біда, що у нас, насправді, не працює механізм громадської протидії. Ні в якій формі.

Знаєте жарт про морську свинку? Яка, насправді, не «морська» і не «свинка».
Точно так у нас є "опір" і "рух". Але справжнього руху опору - майже немає.

Причина цього зрозуміла. Багато років і за величезні гроші ззовні велася робота по роз'єднанню думаючої частини суспільства.
І зараз спроби зібрати частини в ціле впираються в полярне ставлення до багатьох питань. І навіть в протистояння.
Те, що зовні це виглядає гідно - радує. Ми можемо організуватися і зібратися. Але на цьому закінчується все.

Клаптеву ковдру загального руху починають тягнути в різні боки. Спроби "осідлати" його нагадують епізод із комедії, коли кілька людей намагаються сісти на одного коня. Штовхаються, падають, смішно метушаться, і лізуть знову.
Взаємні претензії не зникають - множаться в цьому захоплюючому процесі.
А спроби "надати форму" єдності виглядають все смішніше.
Коли всі кричать про те, що вони "поза політикою", але чесно тягнуть наверх свою політичну силу - це починає втомлювати і дратувати всіх. Тому, що анекдот про "труси і хрестик" грунтовно навяз в зубах.

І головне все це потихеньку вбиває віру в цей самий "рух".
І повірте мені, в це "вбивство віри" хтось старанно вкладає сили і кошти.

Що робити? Так напевно перестати щось "імітувати".
Якщо у нас є громадянські і політичні сили, які хочуть встигнути врятувати Україну - у них є два варіанти.

Перший - знеособитися остаточно, прибрати прапори і гасла, і влити своїх прихильників в загальний рух. Висунувши нових лідерів. І залишити собі тільки мобілізаційні функції.
Приблизно цю спробу ми вже спробували здійснити. На жаль, невдало.
І, боюся, нова спроба може закінчитися тим же.

Другий - об'єднувати і мобілізувати своїх прихильників. На базі існуючих ідей, які вони підтримують. Але з офіційним і повним підпорядкуванням головної меті - збереження України.
А вже між собою - шукати життєздатну форму об'єднання. І укладати "водяне перемир'я". Залізобетонне, що не допускає ніяких відхилень.
І не соромитися "йти в бій" зі своїми прапорами.

Просто всім треба зрозуміти, якщо не протистояти тому, що відбувається - можливості "збирати по шматках" Україну більше не буде. По шматках збиратимуть нас. І не тільки в переносному сенсі.

Одна армія вже тримає фронт. І їй вже заважають це робити.
Значить треба стати армією і решті. Громадянської армією. В якій немає місця гризні між підрозділами.
А для цього доведеться піти на жертви. І в першу чергу за частиною власного Его. Всім.

Або нас рано чи пізно стягнуть в кривавий і безглуздий бунт "всі проти всіх". Після чого Україна закінчиться.

Ще трохи, і буде пізно. Темп розвалу виявився занадто високим. Їм треба встигнути до того, коли більшість відчує на собі "результати вибору" на зрозумілому рівні.
Урінотерапія очей закінчилася, почалася урінотерапія мозку. Вони явно поспішають.

Час поквапитися і нам.

Гліб Бабіч


Loading...
Loading...