Часто ми шукаємо прогнозів майбутнього у творах чи фільмах іноземних авторів. Такою, до прикладу, ще недавно була американська стрічка-політична сатира режисера Адама Мак-Кея "Не дивіться вгору". Не кажучи вже про роман-утопію "1984" Джорджа Орвелла як вирок минулому і водночас застереження на майбутнє.
Поза тим, гадаю, варто ретельніше придивитися до українських авторів, тим паче, що написане ними багато років тому цілком корелюється зі сьогоденням.
Такою, зокрема, є трилогія Юрія Щербака "Час", особливо її перша частина "Час смертохристів". Там знайдете те, про що нині точаться відчайдушні баталії у Facebook, - і війну дронів-убивць, і повоєнний поділ світу, і Росію, яка навіть 2077-го (час, коли розвивається сюжет роману) залишилася (на жаль! :)) Росією Середньовіччя. І, звісно, таємні угоди, що укладалися з незапам'ятних часів, і, попри вдавану прозорість демократичної влади, часто були і є інструментом великої політики.
Та найголовніше — про те, що все таємне колись стає явним. Вилазить, мов шило з мішка, коли людство втихомирюється після апокаліпсису і цікаве, як дружина Лота, озирається на скоєне і попервах кам'яніє від жаху. Відтак береться за пошук причин та підводних течій того, що трапилося. Не завжди знаходить, майже завжди через роки забуває уроки й… наступає на ті ж граблі. Можливо, модернізовані, розцяцьковані актуальними гаслами політиків і вигуками натовпу, спраглого видовищ.
"Час смертохристів" акурат про світ після Третьої світової війни. І хто б як не мітив російсько-українську війну, я стою на тому, що це — Третя світова. І не тільки за рівнем залученості у конфлікт фактично всіх впливових держав, не тільки через дуже чітко сформовані коаліції (бодай антиросійську), багатовекторність впливів, реальну глобальність інтересів, зав'язаних на театрі бойових дій. Справа – у принциповому зіткненні цивілізацій, за результатами якого ми або збудуємо абсолютно інший світовид, або ж не матимемо світу як такого…
Такі конфлікти, ясна річ, породжують купу конспірологічних теорій. Але фантазійні речі мають реальне підґрунтя. Про нього не говорять офіційні речники чи конкретні лідери тут і вже, але після воєн ці секрети таки зринають на поверхню.
Хрестоматійний приклад – пакт Молотова — Ріббентропа з його таємними протоколами про поділ Польщі між двома диктаторськими режимами – нацистським у Німеччині та більшовицько-фашистським в СРСР. Можливо, до падіння "імперії зла" пересічний західний обиватель й чув краєм вуха про ці папери, але за залізною завісою, в совєтській країні про нього знали лише дуже утаємничені. Ті, хто ризикував "репутацією" і свободою, слухаючи "закордонні голоси".
Гляньмо на нинішню війну дещо відсторонено і без ілюзій. Якщо взяти до уваги цілу низку подій та фактів, які зовні буцімто й не пов'язані між собою, то можна, до подиву, знайти таки причинно-наслідкові ланцюжки, після яких певні "несподіванки" вже не видаються випадковими чи приголомшливими.
Зустріч Зеленського з Патрушевим в Омані, під час якої, гадаю, таки обговорювалися певні аспекти міждержавних відносин, що безпосередньо вплинули на "лютий 2022", вже стала притчею во язицех. Зрештою, як і тактичні маневри київського владного політикуму напередодні війни. Чи можна було очікувати іншого від "кварталу", який перед виборами годував електорат казками про швидке завершення війни, "зустріч посередині", "зазирання у вічі" Путіну? Ні.
Та, припускаю, що всі ці "пакти" були зруйновані кількома чинниками, серед яких не останню, а, можливо, визначальну роль, зіграла здатність і воля українців до опору. Війна пішла не за сценарієм натомість цілком ймовірно, народила нові ідеї, і – відповідно – нові таємні домовленості.
Більшість із них, — не такі вже й засекречені. У європейських ЗМІ вже пишуть, що Зеленський, попри публічну риторику, не відмовився від ідеї "примирення", і що Макрон та Шольц, — зовні респектабельні, а насправді – інфантильні персонажі, — наполегливо телефонують кремлівському самітнику саме на прохання українського президента. Якщо це так, то гріш ціна усім трьом.
Але є й британська ідея поствоєнної альтернативи ЄС, що стала логічним продовженням давньої ідеї "блоку Міжмор'я". Лондон після "брекзиту" має потребу лідерства, і прагне вибудовувати його не тільки на русофобській (небезпідставній, звісно, чого варте Солсберрі!) доктрині, але й на системі цінностей, забутих більшістю учасників Євроунії. І лідерство у коаліції з Україною, Польщею, Балтією й, можливо, Туреччиною та Грузією, бритам імпонує.
Але, як на мене, криза у відносинах ЄС та Росії (Кремль явно переоцінив легкодухість і егоїзм окремих країн Старого Світу), спричинила детонацію ретельно "складованих" на "гнилому Заході" російських "консервів". Тут не тільки "лівацькі середовища" професорів, не тільки псевдопрофспілкові рухи, спонсоровані Москвою ("жовті жилети" у Франції), і далебі – не лише прикуплені високопосадові прихильники real politics типу Марін Ле Пен, Беппе Ґріло, Франка-Вальтера Штайнмаєра.
Візьмімо того ж Віктора Орбана, — несамовитого опонента ЄС. Так-так, настільки "несамовитого", що вже й терплячі німці вживають це слівце у публічних промовах. "Кирилівська апологія" мадярського католика, що таки зірвала запровадження європейських санкцій проти очільника "сакральної" філії ФСБ, надається до простого пояснення. Орбан марить "великою Угорщиною" і досі снить українським Закарпаттям у складі "імперії". І цілком можливо, що у путінському "плані Барбаросса" фігурує певний документ, згідно з яким у висліді поконання України Москвою, Орбан втілив би божевільну мрію. Враховуючи майже тотальну домінанту РПЦ на Закарпатті, друг Путіна отримав би додатковий інструмент для утвердження анексії. Що ж, на щастя вийшло по-іншому, і авторитарний лідер "Фідес" дістав не тільки облизня. Європейські санкції щодо Будапешта вже на столі у Брюсселі. Тим паче, що "смертельний ворог" Орбана – Джордж Сорос, наговоривши у Давосі про Третю світову сім мішків гречаної вовни, все ж зробив свій акцент: "Єдиний спосіб зберегти нашу цивілізацію — якнайшвидше перемогти Путіна. У цьому суть".
Тож чи укладено секретні пакти Третьої світової? Гадаю, так. Зрештою, дізнаємося. Це – неуникно. Важливо, щоб про них, ці свідчення людської ницості та недалекоглядності, розповіли саме українці. Бо історію пишуть переможці…
