І аж ніяк не визначати цінність того чи іншого мистця, твору чи явища, тим паче нав'язувати своє бачення широкому загалу. Звісно, міністри – теж люди, мають власні уподобання, смаки, інтелект, сприйнятливий до прекрасного та огидного. Але хай би тримали це при собі, для приватного, так би мовити, вжитку.
На жаль, в Україні ще виходило вкрай рідко, якщо не сказати, — ніколи. На Заході, виявляється, теж. Принаймні, мене неприємно здивувала істерика очільниці німецького міністерства Клаудії Рот, яка в інтерв'ю Аugsburger Аllgemeine хоч і назвала "отрутою для демократії" російську пропаганду, але вважає "цілком неправильним бойкот усього, що становить російську культуру". Фрау Рот так і заявила: "Я не дозволю Путіну забрати у мене Чехова!".
Ну, по-перше, ніхто, навіть Путін, не забирає у міністерки Чехова чи "велику російську культуру". Приватно Клаудіа Рот може читати хоч Пріґожіна, хоч Дуґіна (зрештою, люди, які дбають про те, щоб розуміти звідки взялася російська "патологія", змушені це робити, як і переглядати маразми кремлівської пропаганди). Рівно ж як і слухати Чайковського, Прокоф'єва у вільний від роботи час. Але публічно пропагувати сумнівно "велику російську культуру", узагалі послуговуватися дивним поняттєвим апаратом про "малі" чи "великі" культури, для державного службовця неприйнятно.
Зрештою, фрау Рот вийшла зі середовища, здавалося б, поміркованих лівих, навіть свого часу була лідеркою "зелених" (зараз — співголова партії). Тому іноді її лібералізм зашкалює, навіть коли йдеться про цілком очевидні речі. Але особисті переконання і вчинки (Клаудіа Рот завжди виступала на підтримку сексуальних меншин. – це, наголошу, її приватне право, але зовсім не чиновницька позиція) певним чином дотична до зовсім дивного, як на мене, тренду у західній культурі, так званого cancel culture. Вікіпедія дає йому цілком вичерпне пояснення: "Культура скасування, Скасувальництво (від англ. cancel culture — "культура скасування"; або англ. call-out culture — "культура викриття") — сучасна форма остракізму, коли під тиском суспільного резонансу особа опиняється поза соціальними або професійними колами за неприйнятну з погляду певної групи суспільства поведінку. Культура скасування є формою бойкоту публічної особи не лише за "образливі слова та дії" (з суб'єктивного погляду окремих груп спільноти), а ще і деколи за кримінальні злочини. Бойкотуванню також піддаються бренди, фірми чи корпорації. Об'єкт остракізму вважається "скасованим", відтак втрачає репутацію й зазнає матеріальних збитків".
Так от, "скасувальники" дійшли до того, що почали вилучати або ж "витирати" з літературних творів, причому, класики, "некоректні", "нетолерантні", на їхню думку, вислови чи епізоди. Це виглядає макабричним, але так можна переписати й Біблію, особливо Старий Заповіт, переповнений сценами насильства, гендерної нерівності тощо.
А щодо російської літератури, яку так захищає фрау Рот, то тут узагалі слід здійснити повну ревізію "великих авторів", особливо Достоєвського чи Набокова.
Але мені видається, у випадку німецької культуртрегерки спрацьовують значно глибші, психологічні мотиви. Недавно на Збручі було розміщено цікавезну статтю Ореста Друля "Стратегія на посилення України, щоб послабити Росію". У ній він проаналізував результати недавнього опитування європейців з десяти країн, щоби зрозуміти суспільну реакцію на війну Росії проти України. Так от, найбільше прихильників якнайшвидшого миру з Росією в країнах, де історична пам'ять зафіксувала поразку від Росії – Німеччина, Італія, Румунія (у війні 1941–1945 років). Тобто, як вказує автор, такий результат виглядає обґрунтованим аргументом до гіпотези Романа Кечура про неусвідомлений страх, який сприймається як почуття вини чи інші заміщувальні суспільні емоції.
Тобто підсвідоме бажання замістити історичну провину штовхає певні європейські еліти до невиправданого конформізму щодо агресора, і цей конформізм мав би стати компенсатором "чужих гріхів". Припущу, що недавня стаття найавторитетнішого німецького філософа Юрґена Габермаса, прихильника так званої "комунікативної дії", тобто розв'язання проблем шляхом спілкування, також повпливали на поведінку німецьких еліт. Вони не розуміють, що з Путіним діалог у принципі неможливий і безсенсовий.
Не скажу, що це – єдині причини. Я вже писав про те, що Росія Путіна тотально корумпувала європейські політичні, культурні та наукові кола. Буквально вчора прозвучала заява керівниці апарату прем'єра Болгарії Лєни Бориславової про те, що спецслужби мають дані про те, що Росія платить шонайменше 2 тисяч євро на місяць громадським діячам, журналістам і політикам за поширення російської пропаганди в країні.
І те, що фрау Рот кілька років працювала в уряді Герхарда Шрьодера (відомого промоутера Путіна і Газпрому) теж мало б наштовхувати на певні думки.
Хай там як, застосувавши принцип cancel щодо історичної провини й минулого німецької міністерки, висловлю свою думку. Перед реальною загрозою розширення експансії Росії, перед анонсованим Путіним і не тільки ним ударом у напрямку Сувалкського коридору, політики ФРН мали б насамперед ставити собі не запитання "чий Чехов?", а радше "Чий Кенігсберг?".
