Символічно.
9 травня 1945 року різні сім'ї по різному діяли у цей день.
Десь фронтовики стріляли у небо, думаючи, що це останні постріли у їх житті.
Десь інваліди в тилових госпіталях випивали і змахували сльози - заздрячи здоровим, тим хто стріляв салютами у небо.
А у моєї мами з гинув на війні батько і четверо з п'яти братів.
Але тоді, у травні сорок п'ятого вона не знала і про долю п'ятого брата - Станіслава. Бо типу пропав безвісти.
І лишилася моя 9-річна мама з 16-річною сестрою Полею.
Одні.
І для мами 9 травня 45-го - це спомин:
- усі кругом радіють, а ми з Полею плачемо. Бо залишилися зі всієї, колись великої сім'ї - самі.
Це потім дізналися, що ще один брат - живий.
Хоч один.
А скільки було матерів, сестер, які не діждалися - хоч когось.
У моєму дитинстві, у 80-х, у Лохвицькому районі Полтавської області мені колись показували стару і суху бабу Килину.
Посмішки на її обличчі ніхто не бачив.
І казали старші - ти уявляєш, у неї було сім синів. Семеро. І жодної дівчини.
Щаслива сім'я. Працював її батько на залізниці - тому Голод пережили.
І ось у 41-му забирають чоловіка і чотирьох старших синів.
І наче у воду канули.
А у 43-му польовий військомат вигріб трьох менших. Наймолодшому - шістнадцять.
У свитках, ненавчених, маршалипабєди кинули їх у бій.
І згинули всі троє на Букрині, у дніпровських вересневих хвилях.
І потім 40-к років доживала тітка самісінька.
З пустими очима.
Жива. А як нежива.
Проклинаю Гітлера, Сталіна, сталінських маршалів.
І Путіна разом з ними.
І війну.
