Коли я тільки почав відвідувати Казахстан – а це було ще за радянських часів, у мої студентські роки, то намагався цікавитись дорадянською історією цієї країни, тоді ще радянської республіки. Нічого особливого у такому інтересі не було. У школі я вивчав історію Української РСР – зрозуміло, цей тоненький підручник і зрівнятися не міг з історією Радянського Союзу, яка починалася прямо з Урарту, подумати тільки! Проте сам факт існування історії України не заперечувався – нехай навіть події й подавали під відповідним ідеологічним соусом. Те саме було і з історією балтійських країн: все, що відбувалося у період буржуазної Латвії або Литви, ретельно замовчувалося, але самого факту існування цих держав не заперечували.
У Казахстані все було інакше. Купити або хоча б знайти у бібліотеці книгу про історію країни – навіть пізніше, вже за пострадянських часів – було просто неможливо. В Україні – за всієї демонстративної русифікації, свідками якої ми були у 80-ті роки – українську мову можна було вивчити навіть у російських школах, а українська література була предметом, який не поступався за важливістю російській літературі. Вивчити казахську мову у Казахстані було практично неможливо, навіть якщо ти був казахом – про росіян, українців чи німців я вже й не кажу. Простіше кажучи: вивчити казахську мову можна було лише у казахській школі – у російській школі можна було її лише забути. Це був справжнісінький культурний геноцид, помножений на практично неприховане презирство. Багато казахів намагалися вирватися з цього колоніального стану, силкуючись стати більшими росіянами, ніж самі росіяни. Росіяни та представники інших національних меншин взагалі погано розуміли, де вони живуть. У своїй знаменитій роботі «Як нам облаштувати Росію», що стала справжнім маніфестом сучасного російського шовінізму, Солженіцин обізвав Казахстан «роздутим» – простіше кажучи, вважав, що росіяни, до яких він впевнено відносив українців та білорусів, повинні «повернути» собі частину території Казахстану.
Витоки цієї зневаги зрозуміти не так складно. Росіяни просто не бачили казахської історії та цивілізації. Історія України чи Литви була їм зрозуміла саме тому, що це була класична європейська історія – з князями, містами, територіальними війнами та кордонами, що переміщувалися внаслідок цих війн. Росіяни самі хотіли б таку історію, хай навіть історія Москви почалася пізніше, ніж історія Русі чи Литви.
А історія Казахстану була історією кочової цивілізації. Ця цивілізація інтенсивно розвивалася, мала своїх героїв, свої перемоги та поразки – але вона не мала кордонів, як і багато інших тодішніх цивілізацій Азії. Дивно, що Москва, яка як держава склалася саме внаслідок інтенсивного контакту з кочовою цивілізацією – Золотою Ордою, ставилася до кочової цивілізації казахів із такою відвертою зневагою та нерозумінням. Я маю на увазі саме колоніальний комплекс не казахів, а самих росіян – дуже не хочеться визнавати, що твоя власна державність багато в чому базується на традиціях кочової цивілізації, що твої предки протягом століть називали ординського хана «царем», а власні царі з'явилися в Москві лише після остаточного занепаду Золотої Орди, коли вже не так страшно було привласнити собі чужий титул. І виявляється, що набагато приємніше вести свою державну традицію від київських чи литовських князів – бо тоді твоя країна перестає бути далекою провінцією Золотої Орди, що навіть зараз, у ХХІ столітті, намагається імітувати звички своєї колишньої метрополії. Казахи зі своєю кочовою державністю просто виявилися заручниками чужих комплексів. Тим більше, що навіть після проголошення незалежності, що запізнилося, – Казахська РСР оголосила її останньою з колишніх радянських республік – пострадянська еліта не поспішала з поверненням власної історії. Назарбаєву просто подобалося бачити себе батьком нації, творцем держави – казахські хани йому попросту заважали підніматися на постамент.
Але як це зазвичай буває з будь-якою країною, яка проголошує незалежність в умовах відсутності імперської політики фальсифікації минулого, власна історія почала проростати, як трава крізь асфальт. Казахи з радянських людей стали просто казахами, вони помітили самих себе. Ось що сталося за ці три десятиліття. І жодні окупаційні війська цього вже не змінять – бо людей, які стали самими собою, неможливо позбавити ідентичності. Путін – як і багато інших людей його покоління, що сформувалися в державі, яка пригнічувала ідентичності як такі, – цього просто не розуміє, він вірить у змови та силу. А я вірю в історію. У ту саму історію, яку намагалися не помічати і яка повернулася до відновленої держави – ні, зовсім не до держави Нурсултана Назарбаєва, а до держави казахського народу.
