Форматів дедалі більше, а результатів — нуль
Люблінський трикутник Квадрига
Асоційоване тріо
«Малий альянс»: Україна—Польща—Велика Британія
Глобальний саміт миру
П'ять Конференцій з питань відновлення України (URC)
Шість самітів Кримської платформи...
Список можна продовжувати до нескінченності. Форматів дедалі більше, а результатів дедалі менше. Це вже не дипломатія.
Це цирк із претензією на велич.
Особливим шедевром став провал відносин із Південною Кореєю.
Країна, яка через треті руки (насамперед американських підрядників і схеми поповнення запасів США) поставила Україні найбільшу кількість 155-мм снарядів серед неєвропейських партнерів.
За оцінками Washington Post і аналітиків, йдеться про сотні тисяч одиниць — орієнтовно 300–500 тисяч і більше 155-мм снарядів, що на певних етапах зробило Сеул більшим постачальником артилерійських боєприпасів, ніж увесь Євросоюз разом узятий.
Схеми працювали просто: закони Південної Кореї забороняють прямі поставки зброї в зони бойових дій, тож снаряди йшли як «позика» або продаж США, а Вашингтон уже передавав свої запаси Києву. Паралельно — гуманітарна, фінансова та нелетальна допомога на сотні мільйонів доларів (за даними Kiel Institute — загалом близько 2,7–3,2 млрд доларів, включно з кредитами на відбудову). І ось що з цього вийшло.
Один виступ на трибуні ООН — і все.
Язик, який не вміє тримати рот на замку, розповів усьому світу про передачу двох північнокорейських полонених.
Результат?
Відкликання посла.
Не нова партія снарядів, не розширення каналів, не посилення співпраці. Просто — посол їде додому. Усі плани отримати додаткові обсяги через треті країни лежать у смітнику.
Бо дипломатія в цій системі координат — це не мистецтво домовленостей. Це шоу. А шоу вимагає гучних фраз, навіть якщо після них залишається лише порожнеча і зіпсований канал постачання.
А тепер про головні «досягнення» — десятки безпекових угод.
Станом на кінець 2025-го їх уже 28 двосторонніх плюс угода з Європейським Союзом. Велика Британія, Німеччина, Франція, США, Польща, Канада, Японія, країни Балтії, Скандинавія, Іспанія, Італія… Список довгий. На підготовку, переговори, підписання, урочисті церемонії, фотосесії та поїздки витрачено колосальний час і кошти. Кожна угода — це 10-річний документ про «довгострокову підтримку», консультації у разі нової агресії, співпрацю в оборонній промисловості, кібербезпеці та реформах.
На папері — красиво.
На практиці — майже нуль додаткового сенсу.
Ці угоди не створюють жодних жорстких зобов’язань постачати конкретні обсяги зброї чи коштів.
Вони не замінюють членство в НАТО.
Вони не гарантують автоматичної допомоги.
Вони лише фіксують те, що й так уже відбувалося на рівні політичних заяв.
Результат?
Той самий потік допомоги, який і раніше залежав від волі парламентів і президентів партнерів. Або його відсутність, коли політична кон’юнктура змінюється.
Час, витрачений на ці десятки документів, міг би піти на реальні тихі домовленості про снаряди, системи ППО чи спільне виробництво. Натомість маємо красиві папки, які добре виглядають у новинах і на брифінгах.
Глобальний саміт миру в Бюргенштоці коштував мільйони євро.
Результат — фото зі ста однією країною.
Другого саміту так і не сталося, хоча обіцяли неодноразово.
П’ять конференцій з відновлення — Лугано, Лондон, Берлін, Рим, Ґданськ.
Поки триває війна, сума збитків лише зростає, а сенс говорити про «відновлення» виглядає як знущання над тими, хто зараз на фронті.
Кримська платформа з 2021 року збирає учасників рік за роком. Жодна додаткова санкція через анексію Криму від цих зустрічей не з’явилася. Зате бюджети на проведення — регулярно.
А тепер порівняймо з тим, що було до 2019-го.
Коли після Іловайська і Дебальцевого російська армія стояла готовою до подальшого кидка, саме Мінські домовленості зупинили повномасштабне розгортання війни.
Не ідеальні, не бездоганні, але вони заморозили конфлікт.
Втрати на лінії зіткнення впали майже до нуля. Країна отримала час. Економіка почала відновлюватися. Кордони залишалися відкритими. Україна експортувала електроенергію. На Донбасі встигли замінувати підходи, звести мережу укріплень — більшість з яких тримаються досі.
У той самий період довели до готовності нові ракетні комплекси, які станом на 2019-й уже були близькі до серійного виробництва.
Дипломатія того часу не обмежувалася фотографіями.
Через міжнародні суди Україна виграла мільярди доларів у «Газпрому»,
розірвала кабальні газові угоди, що тягнули за собою постійні збитки.
У Лондоні ініціювали процес проти Коломойського за фактом розкрадання вкладів ПриватБанку — і на користь держави вже стягнуто близько 3 мільярдів доларів. Це була тиха, системна, результативна робота.
Без щоденних шоу, без десятків «історичних» угод, які нічого не зобов’язують, без самітів, після яких нічого не змінюється.
Після 2019-го все це закінчилося.
Замість конкретних рішень — нескінченний конвеєр форматів.
Замість тиші, яка дозволяє накопичувати сили, — язик на трибуні, який зриває канали постачання.
Замість укріплень і ракет — фото з чергового саміту.
Дипломатія перетворилася на піар. А піар, як відомо, фронт не тримає.
Форматів буде ще більше.
Самітів, платформ, трикутників, квадриг, безпекових угод. А результатів — як і раніше. Нуль.
Бо справжня міжнародна політика — це не кількість мікрофонів і підписаних паперів.
Це вміння зупинити війну, коли вона вже готова розгорітися, виграти суди, побудувати оборону і дати країні час дихати. А з цим у потужного клоуна, як показує практика, повний штиль.
